Пошук по сайту


З української літератури І курс (січень червень 2015 р.) Рекомендована література Основна

З української літератури І курс (січень червень 2015 р.) Рекомендована література Основна

Сторінка1/33
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Завдання на дистанційне навчання

з української літератури І курс

(січень – червень 2015 р.)
Рекомендована література

Основна

1 Українська література: Підручник для 10 кл. середньої школи / В.М. Борщевський - К.:Освіта, 1992. - 317 с.

2 Українська література. 10 клас: Хрестоматія /Упоряд.:Т.О. Харахоріна, Т.В.Ткачук. - Донецьк:ВКФ "БАО", 1998. - 464 с.

3 Українська література. 10 клас: Хрестоматія / Упоряд.: Т.О. Харахоріна, Т.В.Ткачук. - Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. - 448 с.

4 Українська література: Підручник для 11 класу / Г.Ф. Семенюк. - К.: Освіта, 2006

5 Хрестоматія з української літератури ХХ століття: Для учнів 11 кл. середн. загальноосвітньої школи / Упоряд. П.П. Кононенко. - К.: ТОВ "АДЛ", 1998. - 1056 с.

Допоміжна

6 Дніпрова хвиля: Хрестоматія нововведених творів до шкільних програм / За ред. П.П.Кононенка - К.: Радянська школа, 1989. - 751 с.

7 Українська література. 10 клас: Хрестоматія / Упоряд. М.П.Спорадарець - Харків: "Ранок", 2003 - 752с.

8 Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 кл. - частина ІІ / Упоряд. Г.Ф.Семенюк. - К.: Освіта, 2006р.

9 Українська література: Підручник для 11 кл. - К.: Радянська школа; 1991. - 415 с.

10 Методичні вказівки по вивченню тем, винесених на самостійне опрацювання студентами.
Заняття № 29
Тема. Українська література 20 - 30-х років ХХ століття. Вступ.
План
1 Письменство у взаємодії з іншими видами мистецтва:

1.1 суперечності літературного руху;

1.2 мотиви й образи поезії;

1.3 художні пошуки прози;

1.4 оновлення драматургії.

2 Художнє осмислення доби іншими мистецтвами.
1 Письменство у взаємодії з іншими видами мистецтва:

1.1 суперечності літературного руху;
Повалення самодержавства в лютому 1917 р., підне­сення національно-визвольного руху, що призвело до про­голошення Української Народної Республіки, зумовлюють не бувале доти пожвавлення українського політичного, культурно-освітнього, мистецького життя. В різних регі­онах України відкриваються національні школи, в Києві створюються Український народний університет, Україн­ська академія мистецтв, Українська академія наук, На­ціональна бібліотека. Відкриваються університет у Кам'янці-Подільському, історично-філологічний факультет у Полтаві. У багатьох містах виникли українські видав­ництва, почали виходити журнали і газети. Одне слово, навіть у надзвичайно складних умовах боротьби з інтер­вентами, господарської руїни, голоду національне мис­тецтво мало значні здобутки.

Однак поразка національно-демократичних сил, заги­бель української державності згубно позначаються на культурно-мистецькому процесі. Опинилися в еміграції письменники (Володимир Самійленко, Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко, Микола Вороний, Олександр Олесь, Клим Поліщук), митці (Микола Садовський, Нестор Городовенко), вчені (Михайло Грушевський, Дмитро Ан­тонович, Дмитро Дорошенко, Василь Біднов), педагоги (Софія Русова). Трагічно загинули письменники Гнат Ми­хайличенко, Василь Чумак, Грицько Чупринка, Андрій Заливчий, композитор Микола Леонтович, художник Олександр Мурашко, історик Олександра Єфименко, лі­тературознавець Іван Стешенко.

У 20-х роках літературне життя в Україні набуває нових форм розвитку. У Харкові утворюються літературні об'єднання. До спілки селянських письменників «Плуг», яка виникла у 1922 р., ввійшли літератори, яких притя­гували проблеми села (Сергій Пилипенко, Андрій Головко, Петро Панч, Іван Сенченко). Намагаючись залучати селян до громадського життя, «плужани» відкрили свої філії в багатьох містах. Правда, «масовізм» спричинював зниження художнього рівня самої літературної творчості.

Це й не дивно, адже «плужани» закликали опустити мис­тецтво з п'єдесталу на землю, щоб зробити його зрозумілим для всіх.

З ініціативи Василя Еллана-Блакитного в 1923 р. ство­рюється спілка пролетарських письменників «Гарт», до якої ввійшли Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олек­сандр Довженко, Микола Хвильовий. Після смерті керів­ника спілки найактивніші члени «Гарту», який розпався, у 1925 р. організовують «Вільну академію пролетарської літератури» («Вапліте»), орієнтуючи письменників на за­своєння художнього досвіду кращих європейських літе­раторів. Членами цього об'єднання були Микола Хвильо­вий, Микола Куліш, Юрій Яновський, Аркадій Любченко, Остап Вишня, Юрій Смолич, Олесь Досвітній.

Микола Хвильовий у статтях показує небезпечність «масовізму», «червоного просвітянства» для розвитку лі­тератури, адже вони означали скочування творчості до ілюстрування «правильних» політичних гасел. Так вини­кає літературна дискусія 1925— 1928 рр., в якій обгово­рюються питання художньої майстерності, розвитку в пи­сьменстві різних стильових течій. Микола Хвильовий орієнтує письменників на «психологічну Європу», обґрун­товує теорію «романтики вітаїзму» як нового художнього світосприймання, як утвердження діянь активної особис­тості, що будує новий світ. Заклики Миколи Хвильового підтримують Михайло Могилянський, Микола Зеров.

Дискусія почала зачіпати й питання політичного роз­витку УСРР, і тоді за розпорядженням Йосипа Сталіна спрямовуються удари проти «хвильовизму» як націоналі­стичного ухилу в компартії. На противагу «Вапліте», яка піддавалася брутальній критиці, у 1927 р. створюється прокомуністична Всеукраїнська спілка пролетарських пи­сьменників (ВУСПП), керівники якої — Іван Кулик, Во­лодимир Коряк, Іван Кириленко, Іван Микитенко — зо­середили увагу не на питаннях творчості, а на боротьбі проти «буржуазного націоналізму». Під тотальним тиском з боку владних структур та їхніх літературних підспіву­вачів «Вапліте» у 1928 р. «саморозпустилася», тобто була ліквідована.

У 20-х роках у літературі активно працювала група літераторів, яка прагнула вивести українське художнє слово на рівень європейської художньої творчості. Серед них були літературознавець Сергій Єфремов, поети Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (Юрій Клен). Цих поетів і перекладачів за їхню прив'язаність до класичних худо­жніх традицій критики назвали неокласиками. У другій половині цього десятиріччя творчість неокласиків також піддавалася нічим не виправданому шельмуванню.

Серед інших літературних груп слід назвати об'єднання очолюваних Михайлом Семенком футуристів, які не раз змінювали свою назву («Аспанфут», «Асоціація комункультівців», «Нова генерація»). Проголосивши себе мит­цями майбутнього, футуристи зневажливо ставилися до традицій минулого, до «провінційності» попередників. Во­ни закликали до опрацювання тем сучасності, засвоєння тих новацій, які, на їхню думку, зробили б переворот у письменстві.

Поет Валер'ян Поліщук організував групу «Авангард», намагався втілювати в творчості ідею «динамічного кон­структивізму». Він активно пропагував у поезії верлібр (вільний вірш), вважаючи, що через нього можна сягнути верховин європейського письменства.

Об'єднання «Молодняк», яке мало філії у Харкові та Києві, сприяло залученню початківців до художньої твор­чості. Серед його членів були Павло Усенко, Леонід Первомайський, Микола Шеремет, Олександр Корнійчук.

Офіційна критика характеризувала як «попутницьку» спілку письменників «Ланка», до якої входили Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Яків Ка­чура, що зробили вагомий внесок у літературу.

Спілка «Західна Україна» об'єднувала письменників з Галичини, Волині, Буковини, які, залишивши окуповані західні українські землі, оселилися в УСРР.

Члени цих письменницьких об'єднань у своїх заявах, деклараціях, маніфестах проголошували часом ідеї, що не збігалися з програмними настановами керуючої партії. Тому з середини 20-х років їхня творчість все частіше піддається гострій критиці і з шпальт партійних газет, і з боку тих літераторів, які сповідували відданість програмі «комуністичного будівництва». Особливо небезпечними оголошуються ідеї «буржуазного націоналізму», хоч на­справді це була одна з чергових вигадок, спрямованих проти розвитку національної культури.

Щоб остаточно утвердити свою владу, ВКП(б) приступає до тотального погрому національної науки, культури, ми­стецтва, до ізолювання в тюрмах і на засланні, а згодом і до фізичного знищення їх представників. Так, наприкінці 20-х років стало ліквідовуватися те культурно-мистецьке відродження, яке голосно заявило про себе ще в час української революції і продовжувало розвиватися — не­хай і під тиском та обмеженнях з боку властей — в наступне десятиріччя, Так невесело завершується перший період розвитку української новітньої літератури, яка за дуже короткий час висунула ціле сузір'я талантів, збага­тила національну культуру визначними художніми цін­ностями.

1.2 мотиви й образи поезії;

Ще на початку століття в українській поезії виокре­милися різні стильові течії.Однією з них була символістська художня течія. Сим­волізм як літературний напрям спочатку заявив про себе у творчості французьких поетів, потім захопив польську лірику. Лірика львів­ських поетів-молодомузівців Петра Карманського, Василя Пачовського також позначена засвоєнням символістської поетики. Її сутність полягає в увазі до символу, який характеризується багатозначністю художнього сприйнят­тя. Символ, розширюючи часово-просторову перспективу, давав поетові змогу розкривати не тільки певні сторони реальності, а й грані чогось невидимого, незбагненного, таємничого. Так, рання поезія Петра Карманського (збірки «З теки самовбивці», «Ой люлі, смутку», «Пливем по морю тьми», видані на грані століть) з її мотивами жури, розчарування, розпачу, космічного болю відбивала одвічний конфлікт між добром і злом. Пізніше символістські образи у твор­чості поета поступаються трагічним, породженим реаль­ними подіями. Але й тоді, як, наприклад, у поезіях збірки «За честь і волю», в яких передано трагічні сторінки боротьби галицьких українців за свою державність у 1918 — 1919 рр., зустрічаються багатозначні символічні узагальнення. Подзвін, що лунає над краєм,— це голос народного відчаю. Це мільйони «в залізах пут» стогнуть від Карпат до Чорномор'я. Поети-символісти надають образності широкої асоціа­тивності. Підло вбитий денікінцями у неповні дев'ятнад­цять літ Василь Чумак у циклі «Революція» образами сонячного променя, «весни в цвіту», «срібних блиска­виць», очисної бурі передає радість, нестримний рух на­роду, що визволяється. Розгул червоного терору обірвав восени 1921 р. життя Грицька Чупринки, одного з активних учасників револю­ції 1905 — 1907 рр., талановитого лірика, названого ще в 1910 р. «метеором на обрії української поетичної ночі». У віршах поета тієї пори постає образ «великого Хра­му», спорудженого на честь «рідної Неньки», тих її синів, що «поклали голови в бою» («Великий Храм»). Грицько Чупринка славить вільне рідне поле, мріє про час, коли на ньому заспіває жниця, «задзвенить в степу коса («Рід­не поле»). Він висловлює впевненість у народженні но­вого дня, коли зникнуть «сум і жаль, гнів і плач Ієремії», бачить, як «кривавую скрижаль» замінять «новітні мрії», «вільна думка» («Відродження»). Навіть поезії Михайла Семенка, який постійно декла­рував принципи «мистецтва майбутнього», сприймаються як романтичні. У жорстокий час громадянської війни Михайль Семенко показує красу «визволеної праці», про­никаючи поглядом у майбутнє (поеми «Тов. Сонце», «Степ»). Космічним пафосом, напруженими ритмами позначена його «Каблепоема», що стоїть в одній шерензі з творами Павла Тичини («В космічному оркестрі»), Василя Еллана-Блакитного («Удари молота»), Володимира Сосюри («1917 рік»). Яскрава сторінка в українській поезії записана Мико­лою Зеровим, Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою, з іменами яких пов'язана неокласицистична стильова течія. Її характеризує шанобливе ставлення до класики — від її античних взірців до досягнень європейської поезії XX ст. Неокласики закли­кали дбати про художню довершеність творчості, самі намагалися втілювати ці естетичні настанови у власну художню практику. Залюблений в античну культуру, Микола Зеров подає її художнє осмислення у багатьох віршах («Навсікая», «Тесей», «Александрія», «Вергілій»), багато перекладає з римських поетів — Лукреція, Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, Марціала. Його захоплювала творчість французь­ких, бельгійських, російських поетів. Закоханий у сонет, він залишив чудові зразки цієї класичної форми. Тому й звертався до футуристів, які намагалися руйнувати форму, із закликом не забувати про поетичні закони, вироблені естетикою. У 20-х роках поряд з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Євгеном Маланюком, Миколою Зеровим стає в перший ряд Євген Плужник. Так, Євген Плу­жник вважав непорушними законами поезії стислість, виразність, прозорість, сконцентровану образність, сам на­магався так писати. В цьому й виявляється його художня близькість до неокласиків. Неповторним явищем нашої поезії цього часу є твор­чість поета-вигнанця Євгена Маланюка. Опинившись на чужині, він жив рідною Україною, безмірна любов до якої породила його музу болю і гіркоти, гніву і боротьби. Уявлялася рідна земля осяйною «степовою Елладою», що­дня кривавилася, як у Івана Франка, раною в серці. Звідси його полум'яні слова, адресовані Україні, котра, скнівши впродовж віків у колоніальному гніті, не знайшла в собі сили скинути його навіть у часи революції. Поет від гіркої сучасності заглиблюється в сиву дав­нину, пригадує минуле, намагається збагнути причини трагедії волелюбного народу. Йому болить байдужість ук­раїнських «поснулих хуторів», столітні марення Києва, гірко, що ворог-хам регоче над «неміччю» української краси. Тому й звучить у «Варязькій баладі» гнівне звертання до рідної землі.

1.3 художні пошуки прози;

Бурхливий час визначив і зміст, і своєрідність худож­ньої форми новелістики (а саме жанри «малої» прози домінували тоді) революційної доби. На шпальтах газет, на сторінках журналів та альманахів з'являлися новели, «шкіци», «етюди» про гостроту і жахи братовбивчої війни, яка охопила Україну. Ця тема залишається головною і на початку 20-х років у новелах Григорія Косинки («Перед світом», «Товариш Гавриш», «Мати»), оповіданнях Андрія Головка («Червона хустина», «Пилинко»), етюдах Миколи Хвильового («Солонський Яр»), де змальовувалися драматично-трагедійні епізоди того лихоліття. Епічні описи по­єднувалися в них з ліричними спалахами, монологи і діалоги були вкрай напруженими. Впадає в око фрагмен­тарність зображення, уривчастість розповіді, прагнення авторів показати подію, як вона відбилася в душі людини, передати настрій, викликаний нею, що надає прозі імпресіоністично-символічного забарвлення. А інтерес до нез­вичайного в діях людини, увага до виняткових ситуацій зближують ці твори з романтичним письмом, з розвитком неоромантичної художньої течії. З середини 20-х років проза стає більш аналітичною, зокрема в художньому дослідженні нових соціальних про­цесів, що відбувалися в післяреволюційному селі («Бур'­ян» Андрія Головка, «Гнізда старі», «Там, де верби над ставом» Петра Панча, «Політика» Григорія Косинки). Но­визною теми виділявся роман Валер'яна Підмогильного «Місто», в якому розкривається внутрішній світ сільського юнака, що прибуває на навчання до Києва. Правда, не­забаром Степан, зустрівшись з принадами великого міста, переключає свою енергію на його «завоювання». Так по­рушуються гострі морально-етичні проблеми, які зберіга­ють злободенність і нині.

Продовжуючи традиції національної сатири та гумору, Остап Вишня створює оригінальний жанр прозової «усмішки» — невеликої за обсягом гуморески, в якій ніби зсередини, від оповідача викриваються негативні су­спільні й побутові явища, що зумовлювали відповідну поведінку людей. У цих творах важливу роль відіграють діалоги й полілоги, забарвлені специфічною, часто жар­гонною лексикою, насичені фразеологічними зворотами. Ці гуморески об'єднувалися в цикли «сільських», «коо­перативних», «закордонних», «кримських», «літератур­них» усмішок.

Одне слово, проза 20-х років збагатилася і новими іменами, і розгалуженими художньо-стильовими течіями. Розширення її тематичних обріїв супроводжувалося інтен­сивними пошуками естетичної реалізації порушених со­ціальних і морально-етичних проблем. У прозі посилю­ється епічне начало, відтісняючи ліризацію на другий план, урізноманітнюється її жанрова система.
1.4 оновлення драматургії.
Драма як особливо складний літературний рід завжди розвивалася повільніше, ніж лірика чи епос. Все ж у пореволюційні роки і на цій ниві помітні тематичне оно­влення та збагачення художніх прийомів. На ці процеси впливав розвиток сценічного мистецтва, де в цей час активно експериментував режисер-новатор Лесь Курбас.

Масові театральні видовища, які організовувалися в роки революції на площах великих міст до святкових дат, зумовили появу адекватних літературних сценаріїв, де оригінальні яви, картини поєднувалися з використанням пристосованих для театрального кону епізодів з творів національної й зарубіжної класики. Саме таким був сце­нарій «Перший будинок нового світу», в написанні якого брав участь Павло Тичина.

Основою тогочасних вистав часто були інсценізації тво­рів Тараса Шевченка, пафос яких відповідав гостроті іс­торичного моменту. Так, під режисурою Леся Курбаса з успіхом відбувалася вистава «Гайдамаки». Світло рампи побачили й інсценізовані поеми «Великий льох», «Єре­тик», «Чернець» Тараса Шевченка, «Мойсей» Івана Фран­ка. У репертуарі шкільних, клубних аматорських гуртків були інсценізації творів «Минають дні», «Кобзар» у се­лянській хаті» (за мотивами поезії Тараса Шевченка), «До світла» Івана Франка, створені Степаном Васильченком, а також його одноактівки, написані за мотивами власних оповідань («Свекор»).

Гострота громадянської війни, що роздирає українську сім'ю, спричинює її трагедію, відбита у драмі Володимира Винниченка «Між двох сил». До цієї теми зверталися згодом Яків Мамонтов («До третіх півнів»),

Борис Антоненко-Давидович («Лицарі абсурду»), Іван Дніпровський («Яблуневий полон»).

Народною трагедією була названа п'єса Миколи Куліша «97», в якій змальовувався голод 1921 — 1922 рр. в південному українському селі. Микола Куліш першим назвав однією з причин страшного голодомору, навіть канібальства, не тільки посуху, а й відібране владою останнє зерно в селян. Секретар сільради Панько під враженням щоденних смертей визнає свій злочин перед людьми: «Дурні ми були, що хліб дали вивезти! Ходили, шукали, трусили, а що нам за це? І обще революція не йтересна стала, от!..» Ця репліка промовиста, адже вказує на цинізм представників «совіцької власті», які дбали не про народ, як любили промовляти, а про власну кишеню. П'єса сповнена численними соціально-побутовими подро­бицями, які передають дух часу.

П'єси Миколи Куліша кінця 20-х років («Народний Малахій», «Мина Мазайло») позначені сатиричним розвінчанням потворних явищ і типів, породжених тота­літарною системою. Сміх драматурга спрямований проти переродженців, демагогів, пристосуванців, бюрократів. У його творах порушувалися проблеми національної політи­ки більшовиків, спрямованої на нищення української мен­тальності. За спостереженням Леся Танюка, «тінь журби української» лежала не тільки на героях Миколи Куліша (маються на увазі роздуми Малахія про негайну реформу людини, і в першу чергу українського роду), а й на ньому самому,— то була драма незмога реалізувати національні ідеали в умовах шовіністичного тиску на всіх рівнях, в умовах наступаючого терору, спрямованого проти всього українського.

Не випадково чиновник радянської установи Мина Ма­зайло заповзято перебирає прізвища («Сіренєв! Сіренський! Розов! Де-Розе! Тюльпанов! Фон Лілієн!»), щоб замінити своє українське немилозвучне, а насправді, щоб приховати своє українство. Драматург вдається до саркастичних, на­віть гротескних колізій, показуючи страждання міщанина. Після остаточно вибраного Мазайло з дружиною аж ум­лівають перед дзеркалом, уявляючи своє майбутнє: «Слово має Мина Маркович Мазєнін», «Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?» Над історичною тематикою успішно працював Іван Ко­черга. Драматична поема «Свіччине весілля» на матеріалі з життя середньовічного Києва проводить ідею одвічної боротьби українців за незалежність. Образ Меланки був поетичним символом України, яка «з пітьми віків та через стільки бур» несе незгаслий вогник прагнення до свободи. Символічним е й ім'я її коханого Івана Свічки. Взагалі образ свічки є наскрізним, обігрується в творі у різних аспектах. Патріотично-гуманістичний пафос, яскрава об­разність, висока культура вірша, багата, дзвінка, афори­стична мова забезпечили драматичній поемі Івана Кочерги одне з почесних місць в історії літератури.

2 Художнє осмислення доби іншими мистецтвами.
Національно-визвольний рух 1917 — 1920 років став визначальним імпульсом у розвитку всіх видів мистецтва.

У Києві виникає кілька музично-хорових колективів — хорова капела імені Миколи Лисенка (1919), капела «Дум­ка» (1920), очолена талановитим диригентом і педагогом Нестором Городовенком, а також кілька вокальних ан­самблів, Вони не тільки з успіхом виступали в Києві, а й широко пропагували по всьому краю народну пісню та твори українських композиторів. Такі ж хори функціо­нували у Харкові, Полтаві, Січеславі (колишньому Кате­ринославі). У 1919 р. в Києві відкривається професійний український оперний театр «Музична драма», організову­ється симфонічний оркестр. Внаслідок реорганізації ство­рюються українські театри опери і балету в Харкові (1925), Києві й Одесі (1926), Полтаві (1928), Вінниці (1929). Весь цей час продовжував діяти Львівський оперний театр. Центрами професійної музики були консерваторії у Києві, Харкові, Львові, Одесі.

Поряд з творчою діяльністю Миколи Леонтовича, Ки­рила Стеценка, Якова Степового, про яку йшлося в по­передньому огляді, на ниві музики почали активно пра­цювати композитори Левко Ревуцький, Пилип Козицький, Василь Верховинець, Михайло Вериківський, Борис Лятошинський, які створили ряд художньо довершених хо­рів, сонат, кантат, симфоній.

Українські драматичні театри виникають у багатьох містах, бурхливо розгортається аматорська сценічна ді­яльність, спрямовувана осередками товариства «Просві­та». Режисери й актори намагаються знаходити нові сце­нічні засоби донесення ідейного змісту п'єс до глядача, посилення художньо-естетичного впливу кожної вистави на нього. Важко переоцінити значення театрального ми­стецтва в ознайомленні широких мас із здобутками наці­ональної драматургії.

Вистави «Молодого театру» за мотивами Шевченкової поезії («Гайдамаки», «Іван Гус», «Великий льох») були наснажені пафосом боротьби проти гніту, в якому стра­ждав український народ упродовж сторіч, і така їхня концептуальність відповідала духові збуреної епохи кар­динальних суспільних змін. У цих виставах виявився непересічний режисерський талант Леся Курбаса, актор­ська майстерність Івана Мар'яненка, Данила Антоновича,Валентини Чистякової та інших молодих митців. Успіху вистав сприяло оригінальне декоративне оформлення, здійснюване Анатолієм Петрицьким.

1920 р. у Вінниці організовується славнозвісний тепер театр імені Івана Франка, у складі трупи якого були Гнат Юра, Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська. 1922 р. став функціонувати театр «Березіль», керований Лесем Курбасом, який інтенсивно експериментував, намагаючись піднести українське сценічне мистецтво на рівень захід­ноєвропейської театральної культури.

Основою репертуару цих та інших труп були українська національна класика (твори Шевченка, Карпенка-Карого, Франка, Старицького,

Лесі Українки) та п'єси Лопе де Вега («Фуенте овехуна»), Жана-Батіста Мольєра («Тар­тюф»), Миколи Гоголя («Ревізор»). Широкого розголосу набула вистава актуальної п'єси Миколи Куліша «97», ставилися й інші драми сучасних авторів — Володимира Винниченка, Якова Мамонтова, Івана Кочерги, Мирослава Ірчана, Івана Дніпровського.

В образотворче мистецтво входять нові теми, воно зба­гачується пошуками нового стилю. У складних умовах будівництва української державності народжується специ­фічний вид монументального розпису громадських буді­вель. У 1917 р. Петрицький виконує декоративне офор­млення фойє кількох київських театрів. Згодом він захоплюється темами української історії, відбитої у фоль­клорі, робить розписи в клубі Кам'янця-Подільського («Дума про Самійла Кішку»), пише ескіз оформлення театру в м. Козельці на Чернігівщині («Невільничий плач»). Митець оформляв багато вистав у київських і харківських театрах, вражаючи глядачів мальовничістю і багатою творчою фантазією автора. Художник написав портрети письменників — Михайла Семенка, Остапа Ви­шні, Павла Тичини, Павла Усенка, Леоніда Первомайського.

Художнє оновлення живопису і графіки також пов'я­зане з творчою діяльністю професора Української академії мистецтв Михайла Бойчука, який орієнтував своїх учнів на монументальне мистецтво як найефективніше щодо впливу на маси. У цьому зв'язку він закликав творчо використовувати традиції монументального живопису Ві­зантії та Ренесансу.

Таким чином, художнє осмислення складної й супере­чливої епохи здійснювалося не тільки літературою, а й іншими видами мистецтва, засвідчуючи зростання націо­нальної свідомості самих творців і передових кіл громад­ськості. Художникам доводилося долати і видимі, і при­ховані бар'єри на шляхах творення української культури. Були й втрати, але все краще, орієнтоване на рідні традиції і досягнення мистецтва сусідів, відбило дух часу і витримало його іспит у наступні десятиріччя, адже передавало нестримний потяг української творчої інтелігенції до на­ціонально-культурного відродження одного з найбільших європейських народів.

Питання для самоперевірки:

1 Чому багато українських митців слова в кінці 20-х років змушені були емігрувати?

2 Як ви розумієте вислів «українська діаспора»?

3 Кого із письменників української діаспори ви знаєте?

4 Схарактеризуйте художньо-стильові течії в поезії, назвіть імена поетів, їхні твори.
5 Що ви читали з прозових творів 20-х років? З'ясуйте їх пробле­матику, визначте тематику.
6 Назвіть кращі твори драматургії 20-х років. Чи пов'язані вони з нашою драматургією початку сторіччя?
7 Схарактеризуйте музично-театральне життя 1917 — 1930 років. Що ви знаєте про культурних діячів цього часу, з якими творами композиторів уже ознайомлені?
8 Хто із митців української літератури кінця XІХ-початку ХХ ст.найближчий вам? Чим саме?
9 Який твір приніс вам найвище естетичне задоволення, особливо схвилював вас?
Підсумки заняття.
Оцінювання знань і умінь студентів.
Література: [4] с.4-62, [9] с.3-55
Заняття № 36
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Визначено дати проведення тестів зно у 2015 році
Основна сесія зовнішнього незалежного оцінювання у 2015 році відбудеться у червні 2015 року, а загальнообов’язкове тестування випускників...

Методичні рекомендації щодо особливостей вивчення української мови...
Методичні рекомендації щодо особливостей вивчення української мови та літератури у 8-9, 10-11 класах загальноосвітніх навчальних...

Зно з української мови І літератури: особливості тесту 2015 року
Завданням зовнішнього незалежного оцінювання з української мови І літератури є оцінка підготовленості учасників тестування з метою...

Література Вступ
Парфенюк Тетяна Григорівна, вчитель української та зарубіжної літератури навчально-виховного обєднання№2

Література рідного краю 2008 Матеріал зібрала й упорядкувала вчителька...
Матеріал зібрала й упорядкувала вчителька української мови та літератури Смяцької зош І-ІІІ ст. Черняк Ю. В

Конкурс дюп лютий 2014
Міжнародний конкурс з української мови та літератури ім Т. Г. Шевченка ( українська мова та література) – листопад 2013

Звернення науково-педагогічної спільноти, представників громадськості...
Й просто небайдужі громадяни України, підтримуючи в цілому реформи та необхідність оновлення української системи освіти, виступаємо...

Донецької області
Проблема, над якою працюю «Інтерактивні методи навчання на уроках української мови та літератури, світової літератури»

Одеський обласний інститут удосконалення вчителів
Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти продовжено обласний конкурс для вчителів української мови та літератури...

Методичні рекомендації творчої групи вчителів української мови та...
У посібнику вміщено конспекти уроків та методичні рекомендації членів творчої групи вчителів української мови та літератури з проблеми...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

f.lekciya.com.ua
Головна сторінка