Пошук по сайту


Дві групи глобальні проблеми сучасності - 2. Основні теоретичні концепції культури

2. Основні теоретичні концепції культури

Сторінка2/7
1   2   3   4   5   6   7

Дві групи глобальні проблеми сучасності


Перша група - Проблеми, що загрожують існуванню всього людства:

  1. Запобігання термоядерній війні;

  2. Запобігання забрудненню оточуючого середовища;

  3. Запобігання виникненню нових епідеміологічна небезпечних хвороб.

Друга група - Проблеми, вирішення яких забезпечує прогресивний розвиток людства:

  1. Непоновлюваність сировинних запасів;

  2. Демографічний вибух;

  3. Голод;

  4. Використання ресурсів світового океану;

  5. Подолання економічної відсталості країн;

  6. Використання альтернативних джерел;

  7. Освоєння космосу;

  8. Перебудова міжнародних відносин.

Слід зазначити, що усі глобальні проблеми взаємозалежні, взаємообумовлені. їх розв'язання не може бути ізольованим одне від одного і розподіленим в якійсь хронологічній послідовності. Однак це не означає, що принцип "ієрархії"", певної їх послідовності за своєю значущістю не діє. Він визначає пріоритети. Зокрема, збереження миру становить не тільки вищу соціальну цінність, а й попередню умову успішного розв'язання інших глобальних проблем. Припинення накопичення озброєнь вивільнило б величезні економічні ресурси, науково-технічний потенціал для практичного розв'язання інших проблем.

Остання чверть XX ст. характеризувалася різким погіршенням якості оточуючого людину природнього середовища: забрудненням рік, озер, повітря, видовим збідненням флори і фауни тощо. Це свідчить про те, що протиріччя між суспільством і природою перемістилось у фазу взаємознищення. Суть сучасних екологічних протиріч - конфлікт між гігантськими темпами природоперетворюючої діяльності людської спільноти і процесами рівноваги в екосфері. Цей конфлікт створює реальну загрозу появи незворотних змін в природних системах, порушення основних механізмів життєзабезпечення людини.
17. Явище європоцентризму в світовій культурі. Ще академік Конрад, відомий знавець Сходу, закликав подолати в наших навчальних програмах європоцентризм, наголошуючи, що духовний світ Стародавньої Греції та Риму - не єдина й далеко не провідна підвалина світової культури.

Сьогодні особливої ваги набуває ініціатива Ю. І. Султанова, який багато уваги присвячує духовному змістові й естетичній досконалості художніх творів Сходу, палко пропагуючи доцільність їх вивчення у школі та вузі. Адже ми й досі перебуваємо в руслі естетичних забобонів ренесансно-класицистичної епохи, коли Буало, канонізуючи ренесансну програму, відверто забороняв письменникові спиратися на Біблію. Та коли на той час боротьба за емансипацію мистецтва від релігії була актом виправданим і зрозумілим, то невдовзі така позиція перетворилася на пихате, невіглаське ігнорування всього, генетично не пов'язаного з греко-римським світом, аж до поширеного з XIX ст. ставлення до Біблії як до збірки старих нісенітниць, вигаданих ошукувачами-жерцями. Подібний, сказати б "європеїзм" був і є сутнісно "прогресистським", згідно з яким Захід вважався світочем прогресу, а Схід - заповідником бузувірства та занепаду. Окрім того, побутувала думка, що східна література та мистецтво - це не художня творчість, а дидактика, релігія тощо. Скажімо, Гегель твердив, що мистецтво Сходу як таке, що базується на символіці релігійного характеру, загалом незрозуміле європейцеві й тому архаїчно-віджиле, а Просвітництво сповідувало загалом презирливе ставлення до східного мистецтва. Справді, умовно кажучи, "східне" мистецтво слова будується не на засадах естетики греків та поетики Арістотеля й у масі своїй є релігійною літературою (дидактика, притчі, одкровення тощо), а не суб'єктивною поетичною грою словом. Хоча на Сході малася й власна поетика ("Дхваньялока" Стародавньої Індії), високохудожні епос, лірика та драма (драми Калідаси, японські хоку й танки, "Махабхарата", "Рамаяна", епос про Гільгамеша та ін.). Але формантою тут зазвичай виступало саме релігійне начало. Так, "Махабхарата" й "Рамаяна" - не лише епоси, а й релігійний канон (частину "Махабхарати", Бхагават-Гіту, іменують "Біблією індуїзду"), частина коментарів до священних Вед. Лірика Старого Китаю чи Японії -буддійська медитація. Дхаммапада (вислови Будди) або логії Євангелій (висловлювання Ісуса) - суть витончена літературна гра словом, що засвідчує високу освіченість і водночас органічну народність авторів. Проте це не "художня література", а виклад віровчення. Накладати на художній текст такого рівня Арістотелеві канони означає звести його на нінащо. Саме тому секуляризована європейська думка не сприймає східну творчість як щось вагоме, немовби навмисне ілюструючи буддійську тезу: нірвана є пустка для сансаричної свідомості, так само як сансара - для нірванічної. [1,8] Характерний епізод: на початку XIX ст., коли, за Наполеона, Франція відкрила для себе світ Давнього Єгипту, єгипетські мотиви увійшли до стилю ампір підкреслено "приборканими", втративши сутність власного художнього образу. Сходові дозволялося хіба що позалишати фігури зв'язаних рабів-каріатид для підтримки класицистичних фронтонів. А тим часом європейська культура, як така ,зобов'язана Сходові більше, ніж звичайно гадають. Серйозна наука вже на дійшла висновку, що саме зоря культури та цивілізації засяяла вперше в Месопотамії, де вперше виникли писемність, література та міська цивілізація. Саме звідси бере початок група найдавніших сюжетів: про створення світу, потоп, богоборство людини. А грецькі міфи, які в школі подаються як витвір суто європейської свідомості, насправді навіяні месопотамським впливом. Так, оповіді про створення світу й подолання "старих богів", деякі риси Зевса, сюжети про сфінкса, Телефа, змагання лучників тощо запозичені в домікенські часи з Давнього Сходу. Ми часто говоримо про еллінізм. Але чи багато уваги ми приділяємо елліністичному періодові з його блискучим синкретизмом? Адже в той час зародилося мистецтво перекладу, започаткувалася літературна критика, сформувалася філологічна культура як така. Саме тоді справі Александра Македонського - з'єднанню Заходу та Сходу - дано було міцний поштовх, скажімо, грецькою перекладено Старий Завіт ("Септуагінта"). Тоді сформувалася словесність, що синтезувала єгипетський, халдейський та елліністичний способи мислення, ідеологія, що згодом стала джерелом наукової свідомості та єретичної думки. Чи ж приділено в наших навчальних програмах належну увагу всім цим епохальним явищам?! Методологічний принцип європоцентризму з елементами біогенетичної теорії, реалізований у проекті нової програми, безпосередньо стосується також змісту майбутніх шкільних підручників: він, власне, ставить хрест на всій класичній літературі Сходу (вона ж бо не європейська!), що раніше повноправно вивчалася на уроках зарубіжної літератури. Орієнталістика як така взагалі залишилася поза увагою укладачів програми. Знехтувано і тим фактом, що традиції східної літератури, як перлини світової культури, знайшли втілення у творах великих європейських письменників (згадаймо принаймні Гете, Байрона, Пушкіна, Міцкевича, Г.Манна). У зв'язку з цим благодатний пласт української літератури, що яскраво свідчить про її органічне входження до всесвітнього літературного контексту (тут стають у пригоді східні рецепції у творчості П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки, Осипа Назарука, П.Загребельного, діяльність талановитих українських перекладачів та всесвітньо відомих орієнталістів), залишається поза культурними та естетичними інтересами українського учня, а його уявлення про всесвітній літературний процес буде невиправдано однобоким. У наших навчальних курсах відсутнє навіть належне вивчення Біблії, книги, що є духовним керманичем Сходу й Заходу вже протягом кількох тисячоліть! Немає потреби доводити духовні резерви Вічної Книги, зауважу лише, що сама історія збереження, передачі та коментування її тексту - взірцевий, еталонний приклад філологічної культури. Але що ми знаємо про все те? Хіба що згадуємо Остромирове Євангеліє, бо ж у ньому є кілька давньоруських лексем. Наше звичне розуміння літератури як суто "художнього слова" склалося в Древній Греції, де роль власне Священного писання виконували твори поетів, зокрема "Теогонія" Гесіода. а література як мистецтво починає чітко відокремлюватися від літератури як "писання". І хоча Арістотель ще чітко пам'ятає про походження трагедії від культу Діоніса, саме він у "Поетиці" висуває тезу про мімезис, імітацію природи в художньому слові та встановлює жанровий склад цієї нової, художньої літератури саме за способом наслідування природі. Європейська естетична думка, що успадкувала ідеї Арістотеля, усвідомила літературу в низці інших мистецтв саме як мистецтво відтворення реальності. Скажімо, І.Кант наголошує, що саме професіоналізм художника, "незацікавленість" читацького або глядацького задоволення, "блиск форми" складають сутність усякого мистецтва, зокрема і літературного. Кант уперше послідовно відокремив естетичне від етичного, давши грунт для теорії "чистого мистецтва", і хоча на практиці літературі та мистецтву рідко вдавалося залишатися "чистими", хоча їх постійно прагнули "ангажувати" ті або інші ідеологічні доктрини, усе ж принципову сутність мистецтва як такого Кант визначив цілком точно.Але старогрецька художня література, так само, як і післяренесансна художня література Європи, зовсім не складають ні кількісно, ні за резонансом такого духовного впливу на народи світу, як сакральні тексти та породжена ними коментаторсько-художня література. Достатньо порівняти обсяг і досвід новітньої художньої літератури з літературою Давньої і Середньовічної Індії (Веди і веданта, буддійська література тощо), з літературною творчістю арабо-мусульманського регіону, яка і нині багато в чому будує свою картину світу на Корані, і, нарешті, із Біблією і текстами, нею породженими. Наші традиційні навчальні програми, що будуються на європоцентристському принципі, у яких світська література займає чільне, якщо не особливе, місце, дають дуже неповну і навіть перекручену в пропорціях картину світової літератури, тому що рать сакральної літератури часто взагалі не береться до уваги. Але ж вона, на відміну від літератури художньої, безперестанно не тяжіє до політики чи до інших ідеологічних сфер, а перейнята вічними екзистенціальними проблемами людини, що хвилюють здорову свідомість за будь якої доби: що таке Добро і Зло. Життя і Смерть, чи є порятунок від Зла, чи є вічне життя, що таке Божество і як здійснити зв'язок із ним? Водночас сакральна література підтверджує колективний духовний досвід людства у вигляді догм (аксіом), що насаджуються не насильницьким шляхом. Адже релігійне вчення складається століттями як плід соборної свідомості та колективної літературної праці: запис, відсівання апокрифів, канонізація тексту, редагування пам'ятки, боротьба з єресями, що його спотворюють, - усе це справа не одного дня і не одного автора. Товщу сакральних текстів творять люди, які разом розробляють постулати віри, і тому особисте для них - незначуще (часом сакральні тексти анонімні або на грані анонімності). Це різнить сакральну літературу від художньої, у котрій головне-самовираження особистості, її утвердження й уславлення. Щоправда, сама проблема літератур Сходу та їхнього впливу вимагає найсерйознішої уваги. Адже Схід - величезний й різнорідний конгломерат мов, релігій, літератур, міфологій, культурних стереотипів та систем. Досі йшлося про фундаментальний позитивний вплив лише біблійно-християнського елементу. Проте існує й інший, язичницький Схід, що гіпнотизував Захід, починаючи з часів Александра Македонського, бурхливо вливався до європейської свідомості єгипетськими окультними творами, маніхейством, зороастризмом, що стало важливим чинником літературного життя в часи народження нової християнської Європи. Отже, слід зупинитися на синтезі культур. Саме "синтез" як метод наукового дослідження полягає у вивченні предмета в його цілісності, єдності та взаємозв'язку всіх частин. Йде мова про включення до шкільної програми, окрім літератури Заходу ,ще й літератури Сходу. Зробити це не зовсім легко, бо мало перекладів, мало фахівців східних літератур; вони навіть достатньо не опоновані фундаментальним академічним літературознавством.

Але "ідея синтезу культур "Схід - Захід" - "Захід - Схід", починаючи з епохи традиціоналістичного або нормативного типу художньої свідомості, стає головним чинником формування і розвитку літературних традицій принаймні двох самобутніх культур - європейської та близькосхідної, успішно функціонуючи на різних рівнях спадкоємності національних літератур Окциденту і Орієнту". У даній роботі висвітлюється процес становлення і розвитку самого предмета "Світова література". Досить чітко окреслюються проблеми, які вирішувалися або ще вирішуються сучасним літературознавцем; розкривається прагнення вчених подолати давно вкорінені стереотипи у викладанні літератури, опираючись на трактуванні її як мистецтва слова; звертається увага на проблему європоцентризму у викладанні світової літератури; вказується на співвідношення національної літератури і світової; наголошується на тому, що світова література повинна досить широко формувати особистість учня, не тільки давати йому знання про класиків літератури, але і вміння аналізувати і робити свої висновки.
18. Національна культура і масова культура, їх співвідношення

Національна культура є національним світом, універсумом, де етнокультура виконує функцію ядра, справжнього механізму, який зберігає етнічні ознаки навіть за несприятливих для нього етнокультурних умов. Нац. Культура – синтез етнічного, народного і нац., переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне. масова культура свідомо орієнтується на “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури термін “американізація культури”.
19.Циклічна модель розвитку культури

Циклічна модель культурної динаміки - одна з найдавніших. Повторюваність, зворотність є характерною рисою існування всього живого. Мислителі здавна простежували аналогії між соціокультурними процесами і зміною природних сезонів, рухом сонця по небосхилу, життєвими циклами. Так, Дж. Віко вважав, що культура рухається від "віку богів" (міфологічні культури) через "вік героїв" (культури героїчного епосу) до "віку людей" (осмис­лення світу історією). Циклічним є рух культурно-історичних типів у концепції російського соціолога М.Даниленського. Культурні організми в дослідженні О. Шпенглера проходять цикл від "дитинства" ("весни"), "юності" ("літа"), "зрілості" ("осінь") до "старості" ("зими"), від накопичення сил, їх реалізації до занепаду і загибелі культури. Локальні цивілізації А. Тойнбі підкоряються у своєму розвитку моделі циклічного руху від виникнення, росту до надлому і загибелі. Згідно з його концепцією, культурна динаміка породжена наявним викликом (з боку природного чи людського середовища): спри­ятливі умови розвитку цивілізації, як зовнішні, так і внутрішні, є передумовою культурної стагнації.

У концепції російського історика Л. Гумільова процес етногенезу становить цикл, що містить фази виникнення, підйо­му, занепаду і загибелі етносу. Головним джерелом появи етносів є результати формотворної діяльності природного се­редовища. Поштовхом до розвитку стає імпульс пасіонарності як прагнення і здатність змінювати середовище існування, вкорінені в підсвідомості людини. Умови для посилення па­сіонарності на рівні суспільства і людини створюють вибухи у Всесвіті (пасіонарні поштовхи).
20. Формаційний підхід соціокультурного світу, його основні етапи.

Формаційний підхід:

  1. соціалістичне, а в перспективі комуністичне суспільство;

  2. буржуазне суспільство;

  3. феодальне суспільство;

  4. рабовласницьке суспільство;

  5. первісне суспільство.

Кожній з цих формацій притаманний і свій тип культури, а саме: культура первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств, соціалістичного (комуністичного) суспільства.

Недолік формаційної типології історії світової культури виявляється у двоякому відношенні: по-перше, вона знімає питання про специфіку культурних епох на відміну від епох громадянської історії людстав, і, по-друге, позбавляє можливості пояснення схожих процесів у культурі в різних суспільно-економічних формаціях (з книг „Культура человека и картина мира”, М., 1987).
22.Трипільська культура.

В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор'я та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1)ранній - 3500-3000, 2)середній - 3000-2000, 3)пізній - 2000-1700 до н.е.

Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.

Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка.

Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою.

Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань.

Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців.

Усатівська культура. До пізнього трипілля - усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться кам'яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер.

Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел слов'янської взагалі та української зокрема культури.
23.Хто з культурологів класифікував культуру на 3 основні типи: чуттєвий, ідеаціональний та ідеалістичний?

Вся фісторія соціокультурного світу провляє себе як завжди нова, невичерпна у своїй творчій здатності, різноманітності, перетвореннях і відмінностях у б-я момент свого існування. У б-я сфері к. Часто нова чсистема змінює віджилу. Аналізируючи динаміку к. , П.Сорокин ставить питання: в якому напряму відбуваються зміни у цій сфері людського буття?На його думку, нинішня пануюча мат. Суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом к.. Занепад сучасної зах. К. Створює можливість появи іншої к. Системи. Прихід нової суперсистеми, зумовленої дією « принципу іманентних змін», означатиме народження нової к., що здатна виправити, якось оновити «ту систему к» , що деградує. Цикл к. Процесів відбувається у власному колі, проходить «у холостому русі», відірвано від суспільної практики. В кінгцевому підсумку одні ідеї породжують і замінюють інші. В основі суперсистеми лежать 3 основні типи культур: чуттєвий, для якого властиве чуттєве сприймання навколишнього світу, ідеаціональний тип, для якого характерний раціональний підхід до дійсності, ідеалістичний, що грунтується на інтуїтивістському методі пізнання. Кожна форма має свою першооснову, яка складає матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала визначають тип культури і відповідний йому свіотгляд.
24. Основні концепції міфу

Міф - це пояснення явищ, вияв віри, що переживається як дійсність. У первісній к. Міф відбиває й узагальнює вірювання, обгрунтовує моральні норми, доводить доцільність культів і обрядів, містить практичні правила людської поведінки. – спроба людей осмислити своє буття, потреба передавати загальне через конкретне, це відбиття в людській свідомості закономірності й упорядкованості природи. М- колективний досвід, мудрість предків. М-я – засіб самовираження людини. Це найдавніша форма проявів творчих здібностей людини. Концепції Е.Кассірера, К.Леві-Строса, О.Лосєва, Я Голосовкера, К.Г.Юнга, М.Еліаде. К.Г.Юнг вважає, що міфи відтворюють у специфічній спосіб структуру психічного світу людини. У його концепції м-я стаєккартою людської психіки, дослідження міфів може розповісти про певні коплекси, які нібито притаманні людській психіці на всіх етапах її становлення. Я Голосовкера м-є витвором людської фантазії і творчої уяви, дає можливість тому ,хто сприймає міф, осмислювати його, а відтак і світ, з допомогою все тієї ж уяви.
25. Античний тип культури. Феномен «Грецького дива»

Антична культура – це тип європейської раціональної культури. В той же час цій культурі притаманне емоційно-естетичне сприйняття світу, струнка логіка та індивідуальна своєрідність у вирішені соціально-практичних і теоретичних проблем. Цим Античність відрізняється від Сходу, де розвиток культури відбувався у формі коментування стародавніх вчень, які стали канонічними, у формі увічнення традицій. Європейська культура успадкувала від античності не лише форму, але перш за все духовні засади. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури залишається людина в усій складності її матеріального і духовного буття. Особливо велику роль в розвитку культури зіграли успадковані від античності світоглядні принципи. Це, насамперед, раціонально-філософське ставлення до світу, прагнення до пізнання глибинних основ бутя .ГРЕЦЬКЕ ДИВО Суспільство Стародавньої Греції як і суспільства Стародавнього Сходу формувались у період розкладу родової общини тобто були ранньокласовими. Більш того, давньогрецька культура у початковий період свого розвитку багато в чому поступалась культурам Сходу і змушена була запозичувати їх надбання. Однак за дуже короткий строк грекам вдалося здійснити те, чого не вдалося за свою історію людства жодному народу, а саме: практично в усіх галузях культури досягти небачених висот. Це дає підстави говорити про загадку “грецького дива”.Культурологи висловлювали пізні міркування про причини, які обумовили такий бурхливий злет давньогрецької культури. Зверталась увага на особливе географічне положення, грандіозні соціальні зрушення епохи (класичне рабство, система грошового обігу та ринку, поліс як нова форма політичної організації), колонізацію Середземномо’я і Причорномор’я, завдяки якій греки пожвавили зв’язки з народами Сходу, уміле використання чужих культур. Особливе значення надають утворенню нового типу організації суспільства яка втілилась у формі полісу—міста-держави. В його межах вдало поєднали державну і приватну форму власності, колективний та індивідуальний інтерес. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об’єднанням вільних громадян. З 6 ст. До н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником суспільного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Сутністю полісного життя була єдність незалежних людей в ім’я суспільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів, а згодом і у римлян патріотизму, розвинутого почуття власної гідності, волелюбності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. Важливо звернути увагу ще на одну причину, яка обумовила прогрес давньогрецької культури. Історичні долі народів визначаються при інших рівних умовах різноманітністю національних характерів. Кожна нація відрізняється тільки їй одній притаманним сполученням і співвідношенням темпераменту, типу мислення і світосприйняття Якими ж були характерні риси національного характеру стародавніх греків, які безперечно пов’язані з розкриттям причин “давньогрецького дива”? В усій історії людства не було народу, більш всього просякнутого агональним (змагальним, полемічним) духом в ім’я здобуття слави, ніж стародавні греки. Змагальність складала основу життя еллінів, вона принижувала всі сфери, будь то Олімпійські ігри, диспут, поле бою чи театральна сцена.
26. Національна культура та загальнолюдські культурні цінності, їх взаємозв’язок. Національна культура = продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур, її соціальних груп, верств, її історія, відносини. соціальна пам'ять, самосвідомість. = синтез етнічного, народного і національного, переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.

Національна культура визначається сімейно-родинними зв'язками, спільною територією мешкання (рідна земля), духовною культурою народу, мовою, музичним і словесним фольклором, рисами національного характеру, звичаями, традиціями, мистецтвом тощо. Національна культура - продукт праці Інтелектуальної еліти нації. В ЇЇ основі лежить національна самосвідомість - особливе розуміння ролі культури а консолідації нації, формуванні її національних інтересів.
27.Архаїчний тип культури.Магія, культ, табу, ритуал.

Характер та звичаї архаїчної людини у різних регіонах земної кулі виявляють таку одноманітність і постійність явищ, що мимоволі пригадуєш вислів «Увесь світ є одна країна» . Це ілюструють у першу чергу експонати етнографічних музеїв. У кожному з них - незалежно від місця розташування – сокири, молоти, ножі, стріли, шила, голки. Те саме стосується і занять. Такі збіги хар-ні і длч духовних процесів. Джерелом знання про духовне життя наших первісних предків є легенди і міфи, звичаї і забобони, наскельний живопис, відкритий у 20 ст. , а токож спосіб життя оремих племен, не займаних цивілізацією й досі. Архаїчний тип має своєю годовною структурною віссю кровнородинні відносини. І світ в їх уявленні також одна велика родина. Тму провідна ідея первісної свідомості: дійсність – живий організм, а людина – частка його. Світ і все , що його населяє, одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський. Тому для архаїчного типу культури хар-ні такі явища, як Магія-віра в здатність людини особливим чином впливати на інших люде, тварин, рослин, явища природи. Магія поділялася на виробничу, шкідливу, охоронну, любовну, лікувальну.М- намагання вплинути на природний рух подій символічними діями: обрядами й ритуалами.Достатньо проблематичним є розділення магів на «білих» І «чорних», чарівників і чаклунів. Однією з традиційних систем, що грунтується на мвгії, є культ вуду.

Згіно з ученням Вуду від дії ворожих сил може захистити тільки ворожа сила. Вудуїстські чаклуни влаштовували нічні захисні церемонії з людськими жертвопринесеннями, під час яких можуть за допомогою отрути довести людину до стану клінічнгої смерті-перетворити на «зомбі» .Серед феноменів суспільної свідомості сьогодення до магії найближче стоїть релігія, бо магічні елементи є в культі всіх нац. І світових релігій. Культ Магічні дії становлять основу найдавніших культів-рільницького та предків.Давній культ предків може сприйматися не тільки яксвоєрідна данина вдяності за своє існування,яку наші попередники втілювали в похоронних та поминальних звичаях.Ритуал-сума дій, що відображають деякі суттєві хар-ки буття.. Це не просто «відображення» вищих структур миротворення,але і закріплення їх, ініціювання.Той, хто здійснює р., приймає на себе ф-цію тих сакральних фігур, що стали його джерелом.
28.Римська культура

Історія давньоримської культури починається з ІІІ ст. до н.е. Римляни були політеїстами. У них було багато богів: Юпітер – бог грому та блискавки, Юнана – богиня шлюбу, Плутон – бог підземного царства, Нептун – бог морів. Але попри це народ Риму володів тверезим мисленням. Уже в архітектурі Стародавнього Риму це проявилося. Римляни будують дороги, міцні стіни, мости, водопроводи, розбудовуються міста. Римляни почали використовувати у будівництві новий матеріал – бетон. Це відкривало нові можливості при зведенні споруд. Будується римський Форум – центральний міський майданчик. Тут розташовується храм Юпітера, Юнони і Мінерви, Табуларій – державний архів, тут встановлювалися почесні статуї римських громадян. Військові трофеї полководців.

Одне з найбільш вагомих досягнень римського мистецтва – скульптурний портрет. На відміну від класичного грецького портрета, який показував ідеально прекрасну людину, римський портрет зображував людину без мрії, земну.

В ІІ-ІІ ст. До н.е. виникає римська наукова і художня література. Після завоювання Римом Греції почалося знайомство з грецькою культурою, яку римляни взяли за взірець. Грецька мова стає звичною у вищому світі. Численні копії творів грецького мистецтва заповнили громадські будови Риму, житлові будинки і вілли. За наказами римських імператорів будуються грандіозні архітектурні споруди. У Римі було поставлено Вівтар миру у 19 році до н.е., прикрашений рельєфами із зображеннями жертвоприношень богині Миру. У 82 р. н.е. був збудований величезний амфітеатр гладіаторських богів – Колізей. Однією зі складових частин римської культури були різноманітні видовища, які повинні були відволікати громадян від суспільного життя і негараздів. Так, Цезар у 46 році до н.е. наказав вирити штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетського флотів. У цирках влаштовувались криваві гладіаторські бої, цькування хижаками полонених і перших християн.

У літературі уславились сатирики Ювенал і Петровій, байкар Федр. З’являється жанр роману, який оспівував піднесене кохання, що перевірялось розлукою, дальніми мандрівками та подоланням різних перешкод.

У добу Римської імперії виникають риторичні публічні школи, викладачі яких отримували жалування з імперської казни. Поступово складалася система освіти з викладом “вільних” мистецтв або наук, тобто теоретичних дисциплін, оволодіння якими не пов’язане з фізичною працею, що вважалося негідною благородної людини. Поступово інтерес до римського мистецтва і способу життя зменшився . На грецьку комедію посипалися звинувачення в аморальності і непристойності. Та й власні традиції стали незрозумілими для греко-римської людини. Античний світ дозрів до радикальної духовної переорієнтації, яку взяло н себе християнство.
29. Світоглядні засади модернізму

Модернізм (від фр. - новітній, сучасний) - загальне позначення на­прямів мистецтва та літератури кінця XIX-XX ст. (кубізм, футуризм, експ­ресіонізм, сюрреалізм тощо), які характеризуються розривом з традиціями реалізму. Причини виникнення модернізму:1. Як реакція на суспільні проблеми. На рубежі ХІХ-ХХ ст. особливо після першої світової війни загострилась духовна криза. Свій внесок в руй­нування духовних засад культури внесли й революції. Почалася інтенсивна атеїзація свідомості значної частини людства. Утворився духовний вакуум, який потребував свого заповнення. 2. Причина криється у суто художніх субстанціях. Реалізм дещо “при­ївся” читачеві. От письменники-модерністи і шукали нових, не набридлих публіці змісту і форм художніх творів 3. Особистісні. Згадаймо літературних велетнів-реалістів XIX ст.:Cтендаль, Бальзак, Діккенс, Флобер, Золя, Достоєвський, Толстой. Досить тяжко не вийшовши за межі реалізму створити щось “конкурентноспроможне”, водночас з ними чи після них. Молоді літератори стали тору­вати свої, нові "модерні" шляхи в літературі. Модернізм став характерним напрямком у мистецтві ХХ століття. Основні естетичні принципи модерну в образотворчому мистецтві – заперечення зображальності, абстракціонізм і поп-арт, у музиці – заперечення звукової організованості – мелодії, гармонії, електронна музика, в театрі – відсутність осмисленого художнього мовлення, логіки розгортання драматичної дії. Основні представники модернізму в літературі – Ф.Кафка, Джойс, Камю, в театрі Іонеско, Сартр, Беккет, у малярстві – Кокошка, Сальвадор Далі, у музиці – Шемберг, Штокхаузен. Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізується в Європі наприк.19 ст. У цьому стилі поєдналися євр. Та сх. Традицції культури – романтизм, почуттєвість, тверда лінійно-структурна основа, площинна декоративність. Перші 3 риси успадковані з традицій Є, а остання – з Азії. Але навіть євр. Традиції набувають у євр. худ. орнаментального хар-ру. Відкриття другого принципу термодинаміки, який утверджує систему як таку, що забуває свої попередні стани і прагне до хаосу, до розсіювання енергії, заперечило космологічні уявлення про збільшення порядку в світі. Модерністська модель світу постулює ідеї хаосу, випадковості, змістової поліфонічності, плинності реального світу, непідвладного впорядкованості При цьому модернізм заперечує можливості попередньої культури протистояти руйнівним силам. Звідси різкий, а іноді й войовничий антитрадиціоналізм< модернізму, що іноді набуває бунтівних та екстравагантних форм виявлення у вигляді авангардизму.
30. Розкрити та охарактеризувати стилі у мистецтві: бароко, готика, класицизм українське бароко.

Бароко - (іт - вигадливий, примхливий, чудернацький) -стиль у мистецтві і літературі низки країн кінця XVI-XVIII ст., що був започаткований в Італії і для якого є характерними: підкреслена урочистість: підвищена мальовничість; пишність; декоративність; примхливість; контрастність, динамічність композиції; алегоричність, символічність, ускладненість форми, химерність, елементи гротеску).

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, оскільки саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чима­ло видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення ко­зацької старшини. Взяти до уваги хоча б Георгієвський собор в Києві, збу­дований в 1698-1707 рр. стародубським полковником М.Миклашевським, або собор Успіня Божої Матері Києво-Печерської лаври, побудова­ний у ХУІІ-ХУІІІ ст.

Оцінка культурного, духовного життя України ХУІІ-ХУІІІ ст. буде непов­ною, якщо не згадати ім'я гетьмана Івана Мазепи. Завдяки його щедрій десниці заново відродилися і побачили світ такі пам'ятки нашої культури, як Чернігівський колегіум, Троїцька церква на Роменщині, Святодухівський собор на Сумщині. Ім'я Івана Мазепи навіки увійшло в історію україн­ської культури. Свідченням цього є численні панегірики, написані на його честь.

На культурному небосхилі епохи бароко засяяли імена викладачів Києво-Могилянської академії, адже саме сподвижники української науки творили для світової літератури зразки національного барокового пись­ма. Назавжди в історію літературного процесу увійдуть імена Петра Моги­ли, Івана Галятовського, Стефана Яворського, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Івана Величковського.

У літературі бароко простежується захоплення «космічними» темами і образами, прагнення до відтворення повної картини світу або його окре­мих частин. Найцікавіша тема - Всесвіт та його вплив на людські долі.

Розквіт цього напрямку в Україні привів до поширення і збагачення на­ціональної літератури, оскільки письменники запозичували елементи польської і новолатинської літератур. Очевидним є жанрово-видове зба­гачення, адже ще з часів полемічної літератури в православно-слов'янсь­кому світі простежується вироблення своєрідної літературно-риторичної традиції. Значна увага почала приділятися українському фольклору, з яко­го митці черпали символи для своїх творів.

Класицизм (лат. взірцевий) - напрям у європейській літературі XVII-XVIII століть, що був започаткований у франції з орієнтацією на естетичні норми й зразки античної класики; митці намагалися осягнути красу, як до­сконалу форму, прагнули до правильності й нормативності творчості у відповідності з системою законів і правил класицизму.

Його визначальною ознакою був раціоналізм, який вимагав будувати твори на засадах розуму, ігноруючи особисті почуття людини.

ґвітдля класицистів є статичним і тотожним вічності, у ньому немає міс­ця спонтанним рухам, які перетворюють буття в процес, в гераклітівську «річку», тому в ньому немає місця закону відносності. Під «природою» ро­зуміють не стільки світ фізичний, скільки суспільний і моральний. Людина, її вчинки, пристрасті і почуття повинні служити державницькій ідеї, тому філософи його трактували як «мистецтво суспільного порядку і політичної стабільності». Поняття «ідеї» в естетиці класицизму було основним.

Естетичний ідеал класицизму: відтворення в художніх образах і карти­нах уявлення письменника про раціонально організовану державу (абсо­лютна монархія); громадянина, що підпорядковує свої почуття розумові, особисті інтереси - інтересам держави; єдність людини і держави; спря­мованість взаємин між громадянами на виконання і захист її інтересів -тільки громадські стосунки між людьми-

В Україні класицизм майже не розвинувся і проіснував недовго. До цьо­го призвели дві причини: романтична українська душа не приймала раціо­нальні настанови жорстко унормованої поетики класицизму; відсутність національне свідомої шляхти, вищого духовенства, які б виношували ідею державності, оскільки відбувалися процеси ополячення та зросійщення. Оскільки селянство формувало попит налітературу, то відповідно прояви­вся в Україні лише «низький» класицизм з його комічними жанрами.

У ХІІІ-ХУ ст. культуру Європи значною мірою формує готика (від франц. - назва германського племені готів). Цей термін виник в Італії в епоху пачеото оудували ного, зв язуючи крони дерев.

Новий стиль небезпідставно називають "французькою манерою", або "французьким мистецтвом", у зв'язку з тим, що він започаткувався в 40-х роках XII ст. у північно-східній частині Франції. Початок готики пов'язаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативою абата Сюжера (1088-1151). Запрошені ним з "усіх частин королівства" митці та будівничі започаткували селективний процес, який привів до синтезу всіх французьких регіональних стилів, наслідком чого стала поява готики. Аналогічні тенденції простежувалися і на території сучасної Бельгії та Швейцарії, дещо пізніше -в Німеччині.

Факт народження готики вважається кульмінацією романського мистецтва. .Цей фантастично вишуканий стиль чотири століття панував у Європі від Північного до Середземного моря, виявившись в архітектурі, скульптурі, меблях та одязі. При всіх національних особливостях готики їй, на відміну від попереднього романського мистецтва, притаманна стилістична єдність. Готика є мистецьким виразом духовної, а саме - релігійної згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння. Вона концентровано виражає загальний дух Середньовіччя при всій різноманітності племінних, етнічних та регіональних особливостей, притаманних тодішній Європі. Недарма її пізній різновид зветься стилем інтернаціональної готики.

Особливістю готичної будови є стрільчаста арка, що відіграє не тільки декоративну, а й принципово значиму конструктивну роль. Вона полегшує кам'яні склепіння романських будов. Система арок, аркбутанів та контрфорсів творили каркасну систему, у якій стіна як конструктивна частина будівлі ставала ніби зайвою, вона перетворюється на простінки з великими вікнами. Новий підхід давав можливість будувати споруди небаченої раніше висоти, перекривати широкі прольоти.
31.Досягнення культури Київської Русі.

виправною точкою є запровадження на Русі християнства та поява писемної культури. Разом із християнством з Візантії були запозичені необхідні для функціонування християнського церковного життя література, культова архітектура, живопис, рукописна книга. Але це не було просте перенесення візантійської культури. Візантійські впливи поширювались на Русі в адаптованому для слов'янського ареалу вигляді — церковнослов'янською мовою, яка стала літературною та літургійною для тих слов'янських країн, що знаходилися під впливом візантійської церкви, і взаємодіяли з місцевими традиціями. Впродовж середньовіччя в цьому православному слов'янському ареалі сформувалися спільні «греко-слов'янські», або кирило-мефодіївські культурні традиції, що були визначальними для української середньовічної культури. Водночас вона була відкрита для взаємовпливів та запозичень іншої так званої «латинської» культурної традиції, властивої для країн Центральної та Західної Європи. Відбиралися найрепрезентативніші літературні пам'ятки, більшість яких своїм походженням — перекладом, переписуванням, укладенням зв'язана з власне українськими землями. Але частина з них є спільною для народів кирило-мефодїівської традиції, вони справили вплив на подальший розвиток української літератури.
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

2. Основні теоретичні концепції культури Культурологія порівняно...
Культурологія порівняно молода наука. Оформлення її як специфічної сфери гуманітарного знання сягає Нового часу І пов'язане з філософськими...

Форми І методи роботи з обдарованими дітьми
Основні теоретичні відомості (властивості формулюються для натуральних чисел)

„Кондорсе про основні епохи історічного процессу”
У філософії існують концепції, у яких історична взаємодія людини І природи розглядається з погляду розвитку сутності людини, форм...

З охорони праці під час занять
Правила безпеки під час занять із фізичної культури та спорту поширюються на всіх учасників навчально-виховного процесу під час організації...

Пояснювальна записка Підготовлені Заходи спрямовані на розкриття...
Підготовлені Заходи спрямовані на розкриття мети, положень І завдань «Концепції національно-патріотичного виховання дітей І молоді»,...

О. С. Бібко Київський національний лінгвістичний
У даній статті здійснено спробу розглянути основні принципи організації навчального процесу в середній школі Японії, а також зміст...

Курсова робота
Розділ теоретичні розробки вітчизняних вчених щодо причин І проявів девіантної поведінки

Тов харківська приватна загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів «лєствіца» харківської області
Згідно річним планом школи на 2015/2016 навчальний рік та з метою сприяння розвитку мовної культури, виховання поважливого ставлення...

В.І. Лозова, Г. В. Троцко теоретичні основи виховання І навчання
Міністерством освіти І науки України як навчальний посібник для студентів педагогічних

Методичні рекомендації щодо викладання фізичної культури у 2016/2017 навчальному році
...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

f.lekciya.com.ua
Головна сторінка