Пошук по сайту


План Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст. Релігійна філософія XX ст. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть

План Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст. Релігійна філософія XX ст. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть

Лекція № 10. Зарубіжна філософія XX ст. (продовження)

План



1. Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст.

2. Релігійна філософія XX ст.

3. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.
Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.

У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише почала рухати­ся прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.

На самому початку XX ст. була видана книга німецького філо­софа та культуролога О.Шпенглера (1880 - 1936) "Занепад Євро­пи", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні уся євро­пейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.

Концепція культури та історії О.Шпенглера


історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур,

кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні,, ба­зується на дусі певного народу, який її творить

усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь єдиний "профеномен", тобто перше формоутворення.

"профеномен", якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури

культура - це цілісне утворення; вона являє собою своєрідний універсум буття, кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зи­му, тобто вона спочатку іде вгору, але досягнувши вершини, починає за­непадати (зокрема, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку)
В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури із її так званим "аполонівським духом ", тобто із її праг­ненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівський дух " - дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенглера, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Європу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вийдуть ті народи, які ще не реа­лізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав вели­кий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історич­ного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського історика А.Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілі­зацій. Що таке цивілізації?

Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набуває конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюєть­ся; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною суспільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентруються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія постають взаємопов'язаними явищами.

Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта ви­роджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації пере­бувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснування (хоча цей тип зв'яз­ку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування.

Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові явища, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духов­них цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце ;у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.

Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні кон­цепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з якими хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та тех­нології. Це, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитивними (тоді подібна пози­ція позначалась як технократизм - влада техніки), так і негатив­ними (технофобія - страх перед технікою).

Представники технократичного підходу (У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніко­ли не зможе зупинити і що техніка в цілому грає позитивну роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні і її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати (техніка - двосторонній меч). Представ­ники технократичного підходу розробили та запустили у широке використан­ня поняття "постіндустріального суспільства", яке, на їх думку, являє собою новий стан суспільства, де на основі технічного прогресу встановляться без­конфліктні суспільні відносини, буде досягнутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.

Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму постає американський соціолог А. Тоффлер, що розробив концепцію так званої "тре­тьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хви­ля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у пе­ріод третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої буде виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для останнього будуть харак­терними: – нові відносини із природою, оскільки через запровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людська діяльність вже не буде руйнувати природу; – перетворення інформаційних процесів у найперший засіб людської діяльності; – реалізація нових можливостей для інтелекту­альної діяльності та ін.

Представники технофобії (Д.Мемфорд, Т.Адорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок еколо­гічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх думку, кожний крок вперед у розвитку техніки веде до появи нових, значно складні­ших проблем, що, врешті, і знищать людство.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П. Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучас­ної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють най­перші групи чинників: несвідомих (інстинкти), біосвідомих (пов'я­заних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги та ін.) та соціосвідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам жит­тя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем.

Серед культурно-ціннісних систем найперше значення для сус­пільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтег­руються у користі. Ці засади суспільного життя утворюють "інтег­ральну культурну надсистему", яка може проходити історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зумовлюється підпо­рядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттє­вим, які врешті постають вже й не цінностями, а простими регу-лятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона приречена на розпад, проте може постати як переддень великої ідеалоцінної (заснованої на духовних ідеа­лах) цивілізації.

Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія рухається від епохи панування інстинктів до епохи панування розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінни­ми станами основних чинників людської діяльності.

До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. можна також віднести різноманітні варіанти філософського структура­лізму, засновником і визнаним класиком якого є французький куль­туролог К.Леві-Стросс (нар. у 1908р.).

Структуралісти вважали, що в основі усіх свідомих актів людини ле­жать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результат (перш за все - культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури.

Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологіч­ної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості струк­турні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологом, К.Леві-Стросс при­йшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування - медитації: людська свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та кон­трастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосередкувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прийнят­ними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні - до сівби та жнив і т. ін.

Дослідження К-Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення"

Один з найбільш відомих послідовників класика структура­лізму М.Фуко (1926-1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих струк­турних ментальних утворень, які найбільше впливають на стосун­ки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській культурі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини європейства як явища світової цивілізації.

Інший представник структуралізму – Ф.Бродель (1902-1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивченням структур повсякденної людської поведінки на матеріалі розвитку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де продемонстру­вав, що певні структурні сталі людських уявлень про – час, про – суть економічного обміну, про – справедливий розподіл праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведін­ку, а й організацію економічного життя та соціальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослідив історичні зміни у європейських уявленнях про смерть.

Дещо пізніше Ж.Деррида, якого інколи називають представни­ком постструктуралізму, запропонував концепцію "деконструкції", сутність якої полягає у своєрідному "демонтажі" мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найпер­ших складових; наступне складання із подібних складових тих цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти усю конструкцію більш про­зоро та виразно. У кінцевому підсумку виходило, що первинними "блоками", з яких складаються культурні знакові феномени, поста­ють чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосередко­вують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньокитайській філософії, так і певні тези фрейдизму).

Струкгуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтво­знавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовувались і представниками інших філософських течій.
Релігійна філософія XX ст.

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і тех­нологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протисто­яння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеї­стичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над мож­ливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що на­ука - це могутня, проте - не всемогутня сила, що є багато чого у людському став­ленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий про­грес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематич­ними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес до­зволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумі­лим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне ба­чення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі просто­го перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилуче­ною до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філо­софська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в Ї879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософсь­кою доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також Її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками, можна сказати – корифеями неотомізму с французькі філософи Ж.Маритен (1882-1973), Е.Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відда­ними вихідним ідеям філософії Св. Томи та Намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнан­ня розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнаваль­ного акту переводить у дійсність.

Суть філософської концепції неотомістів:

світ речей нам наданий реально

цей світ може засвоюватися практично у досвіді, життя

і сьогодні залишаться в силі тлумачення Св. Томою симфонії розуму та сили

відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у текстах Святого Письма та в божественному об'явленні

вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе лише на грунті релігійного світогляду, божественного об'явлення

пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими наділив нас Бог

Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також про­тестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були К.Барт (1886-1968), П.Тілліх 1886-1965), Р.Бультман (1884-1976).

Серед філософських течій релігійного спрямування варто зга­дати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «жи­вої етики» (О. Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поши­рення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання усіх релігій світу.

Погляди представників “діалектичної теології” протемтантизму:

К. Варта:

Бог постає принципово недосяжним для світу і поза його волею,- немає і не може бути людського із Ним діалогу;

за людиною лишається тільки одне - віра: щира, віддана, непохитна;

Бог сам відкриває себе людині та світу, коли вважає це доречним.

П.Тілліха:

у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням (їх єдність постає лише характеристикою Бога);

фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття: її свідома реалізація робить людину , релігійною;

своє відношення до Буття людина виражає у культуротворенні:

вирішальне значення для розвитку культури людства мають "кайроси" - ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині;

у "кайросі" (з давньогрецької - "доречно", "влучно") відбувається прорив людини до надчасової основи історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії.

Р.Бультмана:

існування - це перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім;

піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка є, явищем інтимно-індивідуальним і не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лише переживатися;

людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис V: існування і постає справді релігійною незалежно від приналежності до тієї чи іншої церковно-релігійної конфесії

Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існу­ючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом само­вдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його 'пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".

Російська релігійна філософія (або філософія російського ре­лігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї пробле­матики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язано­му перш за все із східним православ'ям світогляду.

Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії Позитивного буттевого творення. На засадах такого підходу до світу та люди­ни вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, роби­лися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.

Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі ра­дянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.

Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть


Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філо­софії XX ст. досить яскраво засвідчує колосальну багатоманітність цієї філософії, її особливу оригінальність, широту її проблемати­ки. Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці XX ст. відбулося ніби певне повернення до її початкової проблематики: якщо філософія XX ст. починала із відки­дання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними.

Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософської рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки.

Кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи - протилежних тен­денцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язували філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, філосо­фію М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестантську теологію, філо­софську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії та ін.

В цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму.

З іншого боку, розпочинаючи із кін­ця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некласичної філософії, пов'язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові гори­зонти творчості. Зазначена радикальна філософська хвиля постала найпершим предметом обговорення та філософсь­ких дискусій кінця XX ст. Її початок по­в'язаний із появою так званих "нових лівих" під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 року, коли студентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, -тенденцій західного суспіль­ства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових лівих" (Б.-А-Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бенуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідео­логи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві людина все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи сумою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини.

Представники цієї "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) вважали, що попередня філософська традиція при­вела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запанував в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю повернен­ня до найперших "джерел" людськості, до стану "до-логосу", де не існує аль­тернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом серця та щирого почуття.

Нова філософська хвиля” кінця ХХ ст. ініціює:

розрив із усією попередньою філософською традицією

проголошення почуття більш виправданими, ніж логічні міркування

надання волі проявам інстинктів життя і ство­рення нової "чуттєвості", що революціонізує людину

повернення до стану "до-логосу", де людина розмовляла голосом щирого почуття.

Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усякої філософії майбутнього". Вони і справді влилися у думки так званого "філософського постмодерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філософський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окуль­турювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філософією. Тому грунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури, а не якихось первинних, до- або позалюдських реалій. Філософствувати сьогодні - це значить не відкри­вати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діа­лог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитуван­ня текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструки Ж.Дарриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семан­тичних полів.

Основні принципи (позиції) постмодерну:

антилогіцизм (антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності

антидемаркаціонізм - протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному

вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, як вже виявлені у історії культури

вільний герменевтичний дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності

Основними представниками постмодерну кінця XX ст'вважа-ють французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швейцарсь­кого філософа П. Слотердайка, американця Р.Рорті (у ранній пе­ріод його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодернистів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не визнати, що йдеться не стільки про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше, аби - інше", скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творен­ня із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо викорис­товувати біблійну символіку творення світу). Для представників постмодерну принципово важливого значення набувають не ре­зультати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт ЇЇ участі в інтелектуальному самозасвідченні, – з другого боку.

У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збагаченою досвідом XX ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою.

У XXI ст, філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним фор­мам свого виявлення. У той же час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, що запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надав­ши їм нових контекстуальних інтерпретацій.

Варто згадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньо­му філософському конгресі, що відбувся у 2000р. ум. Брайтоні, відзна­чались хоча б такі переваги класичної, зокрема — середньовічної філо­софії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчу­жених форм сущого, про її принципову безпорадність у зустрічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на півкроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє про­тистояння усіляким викликам долі та обставинам життя.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт


1. Культурологія у філософії XX ст.: ідеї та представники.

2. Загальна оцінка ідей структуралізму.

3. Провідні напрями релігійної філософії XX ст.

4. Філософський постмодерн: вихідні ідеї та їх оцінка.

5.Філософія та соціальні процеси в сучасному українському суспільстві.

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Філософія як наука, предмет філософії
Формування предмету філософії в історії культурно-історичного розвитку суспільства

Співвідношення філософії та науки має свою історію. У давній Греції...
У філософії достовірність доповнюється переконаннями, цінностями, світоглядними принципами. Тому філософія як світогляд ширше, ніж...

План Особливості східного та західного типів філософствування. Провідні...
Для філософії проблема "Схід-Захід" постає перш за все як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту,...

План Вступ І. Історія виникнення та розвитку стоїчної філософії на...
Зенон Кітионський як засновник стоїцизму. Основні догмати І тези стоїчної філософії. Клеанф та Хрісіпп

План Формування предмету філософії в історії культурно-історичного...
Евна система знань з’явилася бл. 2,5 тис років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст...

Тема Людиномірність предмета філософії
Формування предмету філософії в історії культурно-історичного розвитку суспільства

Конспект лекцій з дисципліни «основи філософських знань» для студентів...
Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти. Предмет філософії та особливості філософського мислення

1. Світогляд: сутність,структ. Типи
Філософія "любов до мудрості" виникла у 8-6 столітті до нашої ери, к Греції. Перші давньогрецькі філософи були І фізиками, природознавцями....

Тема Що таке філософія?
Фундаментальна роль належить філософії в обгрунтуванні духовної культури людства

Вступ 2
Питання про взаємозв'язок математики І філософії (Мілетська школа, Піфагорійська школа, Елейска школа, Демокріт, Платонівській ідеалізм,...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

f.lekciya.com.ua
Головна сторінка