Механізм регулювання міжнародних економічних відно­ син

ІНСТИТУЦІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ МІЖНАРОДНОГО БІЗНЕСУ 1.1. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН Регулювання міжнародних економічних відносин (МЕВ) у су­часних умовах здійснюється на основі міжнародних договорів, рі­шень міждержавних економічних конференцій, міжнародних зви­чаїв та рішень міжнародних організацій. Особливість останніх полягає в тому, що вони є одночасно і суб'єктами міжнародних економічних відносин (нарівні з фізичними, юридичними особами та державами), і частиною механізму регулювання цих відносин. Об'єктивна необхідність у регулюванні зовнішньоекономіч­них зв'язків між країнами випливає із зростаючої взаємозалежно­сті і взаємозв'язку національних економік і відповідної інтенси­фікації розвитку економічних відносин між країнами; неузгодже­ності національних законодавств різних країн, що потребує ство­рення такого механізму регулювання міжнародних економічних відносин, який би забезпечував збалансовану координацію наці­ональних правових режимів. Механізм регулювання міжнародних економічних відно­син має два взаємопов'язані рівні: національний та міжнародний, кожному з яких властива певна система принципів, інституційно-правових структур, інструментів та методів управління (рис. 1.1). Так, елементами регулювання міжнародних економічних від­носин є: принципи управління як фундаментальні правила, що ха­ рактеризують певну «ідеологію» підходу до міжнародних відно­ син в економічній сфері; інституційно-правові структури як сукупність міжнарод­ них та національних норм, правил, звичаїв та угод, що регламен­ тують здійснення співробітництва; інструменти та методи управління як сукупність конкре­ тних заходів впливу на окремі процеси, наприклад валютні курси, субсидії, митні тарифи, квоти і ліцензії на експорт та імпорт, система встановлення цін на товари й послуги для міжнародного обміну тощо. Рис. 1.1. Місце міжнародних організацій у системі регулювання МЕВ Як зазначалося, регулювання міжнародних економічних від­носин здійснюється на двох взаємопов'язаних, але нерівноцінних рівнях: національному та міжнародному. Національному рівню відповідає система дій держави (уряду), що спрямована на регулювання зовнішньоекономічних відносин і використовує названі вище елементи (принципи, методи, інстру­менти). На міжнародному рівні здійснюється погоджений вплив двох або більше держав на економічні відносини між країнами взагалі або на окремі форми їх (міжнародну торгівлю, міжнароднуміграцію робочої сили, експорт та імпорт капіталу тощо). Цей рі­вень механізму регулювання являє собою систему координації зовнішньоекономічних політик кожної з країн та окремих дій, які потребують колективного міжнародного регулювання. Координація економічних дій — це процес погодження пев­них параметрів національних економічних політик з метою регу­лювального впливу на світогосподарські, регіональні чи функці­ональні зв'язки. Об'єктами координації можуть бути: цілі (погодження загальних, спільних, конкуруючих, взає- мопідпорядкованих цілей); інформація (обмін, оприлюднення, зберігання тощо); інструменти економічної політики; час, масштаби та форми проведення конкретних заходів, дій. Залежно від кількості сторін, які беруть у цьому участь, коор­динація міжнародної економічної діяльності може бути двосто­ронньою або багатосторонньою. Двостороння (білатеральна1) координація включає угоди та домовленості між двома суб'єктами МЕВ, які досягаються безпо­середніми переговорами між партнерами. Багатостороння координація забезпечує погодження різних аспектів міжнародної економічної діяльності щонайменше трьо­ма суб'єктами з різних країн. Координація економічної політики залежно від засобів здійс­нення може бути двох видів: дискретна та інституціональна. Дискретна координація (або співробітництво типу ай Ьос2) — це узгодження, яке досягається шляхом так званих дискретних (окремих) дій, коли в кожному конкретному випадку держави домовляються самостійно використовувати деякі заходи, інстру­менти, методи для досягнення належної єдності дій. Інституціональна координація — це погодження, яке виро­бляється на підставі визначеного інституту, тобто з використан­ням встановлених уже законів, правил, норм, звичаїв та практи­ки, організаційних структур. Отже, в поняття «міжнародні інститути» входять дві складові: організаційні структури, тобто самі міжнародні організації, установи, конференції тощо; сукупність законів, норм, правил, угод та ін. При цьому міжнародні організації виступають водночас і як продуценти, і як користувачі сукупності законів та норм. Об'єктивна необхідність посилення інституціональної коор­динації, тобто розвитку міжнародних організацій, пояснюється сукупністю вагомих чинників, як-от: зростаюча кількість проблем, що виникають на перетині кількох сфер: валютних відносин і торгівлі, торгівлі та фінансо­ вих ринків тощо; тривалий період узгодження за використання дискретної координації; велика кількість учасників переговорного процесу, що ускладнює досягнення консенсусу; залежність учасників переговорів та урядових осіб від тис­ ку виборців і громадської думки в країні; складність та дорожнеча інформаційного забезпечення вза­ ємодії. Серед суб'єктів системи регулювання міжнародних економіч­них відносин найбільш зацікавленими в існуванні міжнародних організацій, установ та конференцій є, зрозуміло, держави (уря­ди), оскільки, використовуючи досвід та відповідний арсенал ме­тодів впливу, міжнародні інститути допомагають різним країнам координувати свої дії на світовій арені. Міжнародні організації необхідні також для нормального існування та динамічного роз­витку компаній, які в різних формах беруть участь у міжнарод­ному бізнесі і під час здійснення комерційних операцій натрап­ляють на внутрішні та міжнародні обмежники (рис. 1.2), які є різними у різних країнах та регіонах. І — Потоки (товари, послуги, інформація, фінансові й трудові ресурси); II — Внутрішні обмежники (національне середовище фірми); — Міжнародні обмежники (міжнародне середовище); — Міжнародні організації. Рис. 1.2. Місце міжнародних організацій у міжнародному бізнесі Очевидно, що саме потреби міжнародного бізнесу історично бу­ли першопричиною розвитку міжнародних організацій, про що свідчить літопис створення основних із них: 1814 р. — Центральна комісія судноплавства по Рейну; 1865 р. — Міжнародний телеграф­ний союз; 1875 р. — Міжнародний комітет з мір і вагів; 1883 р. — Міжнародний союз з охорони прав промислової власності; 1890 р. — Міжнародний союз для публікації митних тарифів; 1919 р. —- Між­народна організація підприємців; 1920 р. — Міжнародна торговель­на палата; 1926 р. — Міжнародна організація зі стандартизації та ін. Характерною рисою сучасного етапу розвитку міжнародних орга­нізацій є розширення їхньої компетенції і ускладнення структури. За­гальна кількість міжнародних організацій наближується до 5 тисяч, з яких понад 400 — міжурядові. Організації економічного напряму становлять найбільшу частку — понад 50 % усіх міждержавних ор­ганізацій. З недержавних — найбільше таких засновано в комерції та промисловості, а також у системах охорони здоров'я і медицини. 1.2. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ Перші міжнародні міжурядові організації як одна зі стабіль­них форм регулювання міжнародних відносин з'явилися порів­няно недавно — у середині XIX сторіччя. Однак їх виникненню передував досить тривалий процес розвитку міжнародного спіл­кування, в ході якого формувалися об'єктивні суспільні потреби у створенні спеціальних міжнародних органів, які б регулювали дедалі більш складні багатосторонні відносини між державами в різних сферах діяльності. Умовно можна виокремити п'ять основ­них стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій: Епоха рабовласницьких держав. Період феодальної роздробленості. Епоха великих географічних відкриттів, промислових рево­ люцій та формування світового ринку. Період між Першою та Другою світовими війнами. Сучасний етап. Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV—VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних інститутів — сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії — це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релі­гійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святили­щем, скарбницею, правилами ведення війн. Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися передовсім під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі). Водночас на світовій арені почали з'являтися торговельні со­юзи. Прикладом такого торговельного об'єднання є один із най-відоміших союзів цього типу — Ганза, що існував з XIV по XVII ст. До нього входили північнонімецькі міста Любек, Штраль-зунд, Росток, Вісмар, Гамбург та ін. Міста—члени союзу намагалися зосередити в себе усю посередницьку торгівлю між Західною, Північною та Східною Європою. Вони мали власне військо та флот, що дозволяло їм охороняти власні комерційні інтереси і навіть вести війни з іншими державами. Ганзейський союз мав торговельні контори в Новгороді, Пскові, Смоленську, Каунасі, Бергені, Стокгольмі, Брюгге, Лондоні та ін. Третій етап розвитку характеризується появою цілої низки організацій, яким уже були притаманні риси сучасних міжнарод­них установ: наявність погоджених цілей, постійного органу, по­рядку роботи та ін. Деякі західні автори ведуть історію міждержавних організацій від так званого Священного союзу, створеного російським царем Олександром І, австрійським імператором Францем І та пруссь-ким королем Фрідріхом-Вільгельмом III у вересні 1815 р. після падіння імперії Наполеона І. Іноді спеціалісти віддають першість Центральній комісії судно­плавства по Рейну, яка була організована Віденським конгресом 1814 — 1815 рр., а на постійній основі почала працювати з 1831 р. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з сере­дини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі органі­зації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874), Європейська конференція з розкладів пасажирських потя­гів (1874), Міжнародний телеграфний союз (1875), Міжнародний союз з охорони промислової власності (1883) та ін. Період між Першою та Другою світовими війнами ознаме­нований появою першої у світі міжнародної організації універ­сального типу з широкою (неспеціалізованою) компетенцією — Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського пре­зидента Вільсона, Ліга Націй являла собою: міжнародну організацію; асоціацію урядів; метод організації міжнародного життя. У цей період триває створення функціональних та галузевих організацій; загальна кількість міжнародних організацій збіль­шилася втричі (табл. 1.1). Таблиця 1.1 ДИНАМІКА СТВОРЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ Роки Організації 1910— 1914 1925— 1929 1935— 1939 1945— 1949 1956— 1957 1966— 1967 1972— 1973 1990 2000 Загальна кількість міжнародних організацій 212 464 618 962 1117 2134 2750 4300 5000 Недержавні організації 192 426 570 862 985 1995 2470 4000 — Міждержав­ні організації 20 38 48 100 132 199 280 300 — Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси: збільшення впливу міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне; посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світо­ вих проблем (через систему консультацій); поява і вже понад 50-річне успішне функціонування уні­ версальної організації глобального типу — Організації Об'єдна­ них Націй; утворення інших функціональних організацій глобального типу — Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгів­ лі; Всесвітньої торговельної організації; формування мережі міжнародних організацій наднаціо­ нального типу, які інституціонально забезпечують діяльність ре­ гіональних інтеграційних угруповань; посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спе­ ціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних орга­ нізацій; розширення сфери діяльності міжнародних організацій; значне збільшення кількості як міждержавних, так і недер­ жавних міжнародних організацій. Узагальнюючи розглянуті етапи виникнення та розвитку між­народних організацій, можна з'ясувати історичні тенденції, логі­ку формування сучасного розуміння сутності міжнародної орга­нізації (рис. 1.3). Рис. 1.3. Історичні тенденції зміни сутності міжнародних організацій

Схожі: