Пошук по сайту


Троян С. С., Киридон А. М. Міжнародні відносини у системному вимірі: поняття, етапи І тенденції розвитку

Троян С. С., Киридон А. М. Міжнародні відносини у системному вимірі: поняття, етапи І тенденції розвитку

Сторінка1/3
  1   2   3
Троян С.С., Киридон А.М.
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У СИСТЕМНОМУ ВИМІРІ:

ПОНЯТТЯ, ЕТАПИ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
Питанням міжнародних відносин, зовнішньої політики різних держав, насамперед провідних, війни та миру тощо у шкільному курсі новітньої історії відведено вагоме місце. В цьому сенсі на особливу увагу заслуговує формування в учнів відповідних знань на основі оволодіння конкретним навчальним матеріалом, викладеним у численних навчальних посібниках і підручниках відомих вітчизняних істориків (як представників вищих навчальних закладів, так і шкільних учителів), які презентують практично всі регіони нашої держави (Львів, Київ, Запоріжжя, Чернівці, Рівне і т.д.). У пропонованому повідомленні ми ставимо перед собою три принципових завдання. По-перше, обґрунтувати теоретико-методологічне концептуальне розуміння основних понять із галузі історії міжнародних відносин. По-друге, охарактеризувати головні етапи в розвитку системи міжнародних відносин або, іншими словами, геополітичні епохи нового і новітнього часу. По-третє, визначити основні тенденції або вектори еволюції сучасної – «постбіполярної», «після холодної війни» – системи міжнародних відносин

Такий підхід дозволяє, зокрема, констатувати, що школярі, насамперед, повинні отримати або закріпити чітке визначення базових дефініцій чи категорій науки про міжнародні відносини, до яких належать «міжнародні відносини», «міжнародна політика» або «світовий політичний процес», «учасник міжнародних відносин», «зовнішня політика», «дипломатія», «геополітика» і, нарешті, «система міжнародних відносин».

Запропонуємо таке, на наш погляд, найбільш прийнятне визначення міжнародних відносинце системна сукупність політичних, економічних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних та інших зв’язків і відносин між суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи. різноманітні організації тощо. Це в цілому не суперечить точці зору французького вченого Р.Арона, у відповідності в якою основний зміст міжнародних відносин становлять взаємодії між державами, а незаперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди. Щоправда, відомий американський спеціаліст у галузі міжнародних відносин Дж.Розенау висловив думку, що структурні зміни останніх десятиріч у світовій політиці стали основною причиною взаємозалежності народів і суспільств, викликали трансформаційні зміни у міжнародних відносинах, їх головними діючими акторами стають уже не держави, а конкретні особи (індивіди), які вступають у відносини між собою при мінімальній посередницькій ролі держав або навіть всупереч такій волі. Звідси, символічними суб’єктами міжнародних відносин у Р.Арона виступають дипломат і солдат, а в Дж.Розенау – турист і терорист.

Свого роду спробою поєднати обидві точки зору на визначення і зміст міжнародних відносин може вважатися дефініція українського політолога І.Кравченко – «всі форми обміну діяльністю, яка є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародні відносини». При цьому треба мати на увазі, що в системі міжнародних відносин діє величезна кількість різноманітних взаємозумовлених факторів (географічний, економічний, національний, релігійний. воєнний, науково-технічний, ідеологічний і т.п.), які повинні враховуватися всіма суб’єктами міжнародних відносин. Тому справедливе визначення російського ученого А.Мурадяна: міжнародні відносини – це стосунки, які «охоплюють усі різновиди громадських і приватних. політичних та інших відносин, що передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями».

Виходячи з такої багатогранності міжнародних відносин, треба виділити їхні різні типи, види, рівні та стани.

Типи міжнародних відносин виділяють найчастіше на основі двох критеріїв – класового і загальноцивілізаційного. Згідно першого, є відносини панування і підпорядкування (феодальний і капіталістичний типи відносин), співробітництва і взаємодопомоги (стосунки між соціалістичними державами), перехідні відносини (між державами, що звільнилися від колоніальної залежності). У відповідності з другим критерієм виділяли два наступних типи міжнародних відносин – 1) відносини на основі балансу сил і 2) стосунки на ґрунті балансу інтересів.

Види міжнародних відносин також розглядаються за двома критеріями. За сферами суспільного життя і, відповідно, змістом відносин виділяють економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні. науково-технічні. На основі взаємодії учасників або акторів розрізняють міждержавні та міжпартійні відносини, стосунки між різними міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями тощо.

За двома критеріями класифікують і різні рівні міжнародних відносин. Так, у залежності від ступеня розвитку та інтенсивності кожного з видів визначають високий, низький або середній рівні, А от на основі геополітичного критерію виділяють глобальний або загальнопланетарний, регіональні (європейський, азійський і т.п.). субрегіональні (наприклад, країни Центрально-Східної Європи) рівні міжнародної взаємодії.

З точки зору ступеня міжнародної напруги можна говорити про різні стани міжнародних відносин. До них належать стабільність і нестабільність, довір’я і ворожнеча, співробітництво і конфлікти, мир і війна.

На міжнародній арені діють і взаємодіють різні сили або учасники міжнародних відносин. Міжнародні відносини наших днів складаються з низки складних, часто суперечливих і неоднозначних процесів місцевого, регіонального і глобального характеру. Немає жодних сумнівів, що значно зросла кількість учасників міжнародних відносин. Але щоб з’ясувати наскільки і яка їх роль у сучасному міжнародному житті, треба відповісти на питання, кого вважати учасником міжнародних відносин? Що означає поняття «учасник» міжнародних відносин?

Відповідь на друге питання проста: «учасник» або «актор» – це термін, яким у науці про міжнародні відносини прийнято називати суб’єктів, тих, хто діє і взаємодіє на світовій арені. При цьому термін «актор» дуже зручний, бо він всеохоплюючий, акцентує увагу на поведінці і допомагає зрозуміти, чому різні суб’єкти відіграють різні ролі у міжнародних відносинах.

Складнішою є відповідь на перше питання, так як серед вітчизняних і зарубіжних учених немає єдності у поглядах на те, кого вважати міжнародними акторами. У зв’язку з цим існують дві різні концепції міжнародних відносин – вузька або міждержавна і широка або транснаціональна. Згідно першої, основним, домінуючим і навіть виключним суб’єктом або актором міжнародної системи є держави. Тому розширення числа учасників міжнародних відносин відбувається в сучасному світі за рахунок виникнення нових держав, наприклад на місці СРСР чи Югославії. У межах широкої концепції розглядаються дії не тільки держав, але й різноманітних організацій і навіть окремих осіб. Такому трактуванню учасників міжнародних відносин найбільш повно відповідає термін «транснаціональний».

Тому варто погодитися з точкою зору відомого французького юриста Бернара Жак’є, що треба виділяти дві категорії або групи суб’єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин. З одного боку це держави, як традиційні, первинні й центральні міжнародні актори, що повністю відповідає вузькій концепції міжнародних відносин. З другого – нові суб’єкти, які з’явилися пізніше й існування яких виправдано широкою концепцією міжнародних відносин. До цієї групи треба віднести міжурядові міжнародні організації, міжнародні неурядові організації, транснаціональні корпорації. національно-визвольні, сепаратистські та іредентистські рухи, мафіозні групи, терористичні організації, а також окремих індивідів.

Поняття міжнародних відносин як особливого роду суспільних взаємодій на світовій арені дуже тісно пов’язане з визначенням міжнародної політики. Однак при цьому постає кардинальне питання: як відрізнити міжнародну політику від міжнародних відносин? Питання тим більше не риторичне і з огляду на те, що, як зазначалося вище, саме поняття «міжнародні відносини» має неоднозначне трактування. Окрім того, у дослідженнях з історії поряд з категорією «міжнародна політика» як синоніми вживаються терміни «світова політика» і «світовий політичний процес», а близьким до них є поняття «зовнішня політика».

Доцільно погодитися з відомим російським ученим П.Циганковим, що найбільше ясності в сформульовану вище проблему вносить підхід, який запропонував російський міжнародник-аналітик А.Бовін. Суть його полягає в наступному. «Світова або міжнародна політика» це діяльність, взаємодія держав (додамо від себе – а також інших міжнародних акторів – А.К., С.Т.) на міжнародній арені. В свою чергу, «міжнародні відносини»це система реальних зв’язків між державами, які виступають і як результат їх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика. Звідси, міжнародна або світова політика є активним фактором формування міжнародних відносин. Що стосується міжнародних відносин, то вони постійно змінюються під впливом світової політики й у свою чергу впливають на її зміст і характер.

Відмінності існують також між світовою (міжнародною) політикою і зовнішньою політикою. У спеціальних довідкових виданнях найчастіше зустрічаємо наступне визначення поняття «зовнішня політика» це «діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми й регіональними міжнародними організаціями». При цьому зовнішня політика тієї або іншої країни є конкретним, практичним втіленням міністерством закордонних справ або відповідним йому зовнішньополітичним відомством основних принципів міжнародної політики держави, які виробляються державними структурами і покликані відображати національні інтереси держави. Офіційна діяльність керівників держав, урядів і спеціальних органів зовнішніх відносин по здійсненню цілей і завдань зовнішньої політики держав, а також по захисту інтересів держав за кордоном називається дипломатією.

Поняття ж «міжнародна політика» застосовується як для визначення діяльності даної держави у міжнародних справах, так і міждержавної політики на світовій арені взагалі. Тому це поняття більш широке, ніж поняття «зовнішня політика».

В цілому синонімічний ряд «міжнародна політика» – «світова політика» – «світовий політичний процес» може отримати таке визначення – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі:

- створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;

- активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;

- участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;

- захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;

- об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;

- спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу,

При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій. Серед них треба виділити – 1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян; 2) регулятивну, що полягає у визнанні суб’єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування; 3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені; 4) організаційно-посередницьку, котра полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави; 5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства. Реалізація окреслених функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної t міжнародної обстановки, ступеня розвитку суспільства і держави, зв’язків країни із зовнішнім світом та її спроможністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці.

Зовнішньополітичний курс держави будується на певних принципах і впроваджується в життя спеціальними установами та посадовими особами. Законодавчі засади зовнішньої політики визначаються та затверджуються парламентом, а за її втілення в життя безпосередньо відповідають глава держави і міністерство закордонних справ. Вся зовнішньополітична діяльність держав виражається насамперед у прагненні відстоювати свої дійсні чи надумані національні інтереси. При цьому національний інтерес є усвідомленням і відображенням державних потреб, які відстоюються лідерами даної держави. Тому фактично під національним інтересом треба розуміти національно-державний інтерес – це основоположна зацікавленість держави у здійсненні такого внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу, який би забезпечував її захищеність, стабільний розвиток і суверенітет.

Зовнішня політика кожної держави завжди тісно пов’язана з її геополітичним становищем або геополітикою у більш загальному вираженні. Геополітика – політична доктрина, яка надає переважного значення в обґрунтуванні політики зовнішнім чинникам. У наукових колах існує два підходи до розуміння геополітики – класичний, традиційний підхід і сучасний, розширений підхід. Геополітику в традиційному контексті доречно розглядати як науку про вплив географічного середовища на політичне життя держав. При цьому географічний простір знаходиться у підлеглому становищі по відношенню до держави, яка активно використовує його для реалізації своїх цілей та інтересів. Прикладом такого підходу можуть служити новітні визначення українських авторів. На думку укладачів «Політологічного енциклопедичного словника», геополітика – «політологічна концепція, що вбачає у політиці (головним чином зовнішній) тієї чи іншої держави засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність (обмеженість) природних ресурсів, клімат кількість і густоту населення і т.ін.» У «Політичній географії з основами геополітики» львівського професора С. Трохимчука геополітика визначається як «погранична між географією і політологією наука, яка виявляє, вивчає і прогнозує внутрішню і зовнішню політику держав, враховуючи їх географічне положення, природні умови і ресурси, поведінку сусідніх країн, історію та менталітет народу». Спільним для цих визначень є те, що головне завдання геополітики вони вбачають у виявленні та дослідженні двосторонніх відносин між політикою (як внутрішньою, так і зовнішньою) держави і тим географічним середовищем, в якому функціонує держава.

Другий – сучасний або розширений – підхід до розуміння геополітики був пов’язаний з новими тенденціями і змінами в міжнародних відносинах, які з’явилися після другої світової війни (біполярний світ, ядерна зброя, неоколоніалізм тощо), але особливо наприкінці XX ст. 3’явилася нагальна потреба і необхідність у розширенні предмету досліджень традиційної геополітики. Сучасна геополітика, якщо вона й надалі прагне розвиватися як наука, а не виродитись у зручний інструмент для створення псевдонаукових концепцій «на замовлення», в яких об’єктивність не грає суттєвої ролі, повинна враховувати низку важливих факторів сьогодення. З-поміж них:

- військово-технічні досягнення останнього часу (засоби виявлення й ураження, системи контролю й управління, розвиток зброї масового знищення). Їх поширення серед великої кількості країн;

- інформаційна революція, насамперед розвиток електронних засобів зв’язку. Тепер віддаленість держав визначається не відстанню між ними, а рівнем розвитку в них інфраструктури зв’язку;

- економіка, яка, в принципі, завжди враховувалась у світовій політиці, але останнім часом почала відігравати самостійну важливу роль у розвитку геополітичної ситуації в світі, що пов’язано із структурним ускладненням внутрішньоекономічного життя і глобалізацією економічних процесів;

- рівень розвитку в державі наук, в тому числі суспільно-політичних, від стану яких залежить визначення оптимальної стратегії національного розвитку і лінії геополітичної поведінки країни на міжнародній арені;

- культурно-освітній рівень, кількісний склад, фізичний стан, етнічна і релігійна структура населення, що впливають на розвиток науки та економіки (використання на практиці високих технологій), на рівень боєздатності військових сил (моральний стан особового складу, його здатність оволодіти сучасного складною військовою технікою);

- ефективність політичного режиму країни, його внутрішня стабільність, повага до законів самої держави і суспільства, легітимність керівництва країни, компетентність правлячої еліти.

У контексті сучасного або розширеного підходу заслуговують на увагу два визначення російських дослідників: 1) геополітика – напрям, який вивчає взаємозалежність зовнішньої політики держав, міжнародних відносин і системи політичних, економічних, екологічних, військово-стратегічних та інших взаємозв’язків, які обумовлені географічним положенням країни (регіону) та іншими фізико- та економіко-географічними факторами (Ю. Тихонравов); 2) геополітика – комплексна дисципліна про сучасну і перспективну “багатошарову та багаторівневу” глобальну політику, багатовимірний і багатополюсний сучасний світ (К. Сорокін).

Таким чином в останні роки все більш впливовим стає широке тлумачення геополітики, яке знайшло найповніше вираження в книзі французького соціолога П’єра Галуа “Геополітика” (Париж, 1990). Під геополітикою мають на увазі сукупність фізичних і соціальних, матеріальних і моральних ресурсів держави, що складають той потенціал, використання чи навіть наявність якого дозволяє їй досягнути своїх цілей на міжнародній арені. В сучасних умовах заявляється необхідність узгодженої взаємодії всіх членів міжнародного співтовариства у виробленні та реалізації загальнопланетарної геополітики як позасоціального середовища міжнародних відносин. В основу такої геополітика мають бути покладені інтереси порятунку цивілізації для майбутніх поколінь. Іншими словами, мова йде про створення міжнародної системи з відповідним порядком міжнародних відносин.

На сучасному етапі розвитку теорії і практики міжнародного життя у зв’язку із посиленням взаємозалежності світу як на регіональному, так і глобальному рівнях при аналізі міжнародних відносин активно використовується системний підхід. Він став здобутком науки про міжнародні відносини впродовж 50 – 70-х рр. Соціолог С. Хоффман у статті «Теорія міжнародних відносин» у 1961 p. з цього приводу писав: «Ідея систем безумовно має найґрунтовнішу концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і іншої». Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях американського соціолога Толкота Парсонса й американсько-канадського політолога Девіда Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях «Головна системна теорія» (Л. фон Берталанфі), «Соціальна система» (Т. Парсонс), «Політична система» і «Системний аналіз політичного життя» (Д. Істон).

Вихідним для системного підходу є поняття «система» – за Л. фон Берталанфі, «сукупність елементів, які перебувають у взаємодіє один з одним». Більш поширене визначення дав Т. Парсонс: «Система це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням». При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як «підсистема» із своєю сукупністю елементів.

Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов’язана, за Д. Істоном, з середовищем – тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона, політична система розглядається в динаміці - як цілісний організм, що знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим середовищем і постійно «звіряє» свої «відповіді» з станом і реакцією своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем, сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові «вимоги» та «підтримки», які потребують нових «відповідей».

Різну ступінь складності системи відображає поняття «структура», яке має три аспекти: 1) співвідношення елементів системи; 2) спосіб організації елементів у систему; 3) сукупність примусів і обмежень, які випливають із існування системи для її елементів.

Найважливіше, що французький соціолог М. Мерль у книзі «Соціологія міжнародних відносин» запропонував використати системну модель Д. Істона для дослідження міжнародних відносин. Це, насамперед, дозволяє дати визначення міжнародної системи як комплексу відносин між основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили. Її специфіка в тому, що вона належить до особливого типу відкритих і слабоорганізованих соціальних систем, в основі якої знаходяться переважно політичні відносини, головною ланкою яких залишаються взаємодії між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи є система міждержавних відносин. Далі, завдяки М. Мерлю, можна уточнити поняття «оточення», яке постійно впливає на суб’єкти міжнародного життя (мова йде про комплекс факторів – людських, матеріальних, технічних. демографічних, ідеологічних, – які можуть впливати на зовнішню політику). Нарешті, застосування соціологічних узагальнень до дослідження міжнародних систем дозволяв сприяти розробці основних принципів розбудови міжнародних відносин на основі взаємодії між «системою» та «оточенням».

Системний підхід до аналізу міжнародних відносин привів до існування різних підходів до вивчення міжнародних систем, серед яких умовно виділяють традиційно-історичний, історико-соціологічний, еврістичний, змішаний та емпіричний, а також до розуміння можливості існування різних типів міжнародних систем із своїми структурами та критеріїв їх класифікації.

Треба звернути увагу на те, що сьогодні відсутня єдина загальноприйнята типологія міжнародних систем. Натомість учені в залежності від критеріїв і свого розуміння квінтесенції системного підходу виділяють низку типів міжнародних систем. Так, у залежності від просторово-географічних характеристик Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі у праці «Міжнародні відносини» (Париж, 1990) виділили загальнопланетарну міжнародну систему та її регіональні підсистеми-компоненти, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми. Російські автори книги «Система, структура і процес розвитку сучасних міжнародних відносин» розглядають регіональні, а також групові та двохсторонні аспекти взаємодії держав як структурні рівні міждержавної системи. На основі мети дослідження виокремлюються стабільні та нестабільні, конфліктні та кооперативні, відкриті та закриті типи міжнародних систем. Але особливо хотілося б привернути увагу до типологій, які вважаються загальноприйнятими з точки зору виникнення й історичної еволюції систем міжнародних відносин або геополітичних епох нового і новітнього часу. На основі цього підходу вирізняють такі міжнародні системи: Вестфальську, Віденську, Версальсько-Вашингтонську, Ялтинсько-Потсдамську, світ після «холодної війни».

Основні принципи сучасної світової політики були закладені Вестфальською системою міжнародних відносин (1648 р.) після закінчення Тридцятилітньої війни (перша світова міжнародна система). До того часу в Європі в основному сформувались національні держави і європейська історія почала перетворюватися в світову. Головним центром сили в Європі стають Іспанія, Португалія, Нідерланди, потім Англія та Франція вступають у боротьбу за розподіл світу. Національні держави встановили свої кордони з врахуванням мовної ознаки і природно-географічних рубежів. Такий світовій порядок існував майже 150 років – до Французької революції й імператорства Наполеона. В кінці XVII – на поч. XVIII ст. закотилась минула велич Іспанії, Португалії, Швеції, Нідерландів, а до кінця XVIII ст. – Польщі. Натомість укріпилися позиції Франції й Англії, набирала сили Пруссія. На поч. ХІХ ст. впливовою світовою державою стала Російська імперія.

Нове розташування геополітичних сил, закріплених Віденським конгресом (1814 – 1815 рр.), дала Віденська епоха. Основу цього склав імперський принцип контролю географічного простору. Світовими центрами сили стали Російська й Австро-Угорська імперії, Британська колоніальна імперія, Німецька імперія (з 1871 р.), Французька колоніальна імперія (з сер. ХІХ ст.), Османська імперія (з 1877 р.). Росія до середини ХІХ ст. домінувала в Європі, активно протистояла Англії, Франції, Австрії та Туреччині. Але після Кримської війни (1853 – 1856 рр.) розпався священний союз монархів, з розвалом якого закінчилась епоха домінування Росії в Європі. До кінця ХІХ ст. завдяки вдалому застосуванню досягнень промисловій революції особливо посилились США і Німеччина. Під керівництвом Німеччини був створений Троїстий Союз. Другий потужний військовий блок Антанта – був створений Францією, Англією і Росією впродовж 1891-1894 – 1904-1907 рр. Ціль блоків – переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих, агресивних європейських держав.

Версальська епоха розпочинається після поразки Троїстого Союзу в Першій світовій війні 1914 – 1918 рр. Припинили існування Німецька, Австро-Угорська, Російська, Османська імперії. На руїнах цих могутніх держав з’явилася низка нових державних утворень, які повинні були увійти в зону впливу авторів Версальської системи. Версальський мирний договір 1919 року віддав пальму континентальної держави Франції, а морської – Англії. Росія не повинна була існувати як могутня держава і її хотіли розділити. Найбільше переваг у результаті цього договору отримали США, які закріпили свою могутність на Вашингтонській конференції в 1921 – 1922 рр. Країни-переможці створили між Німеччиною та Радянською Росією «санітарний кордон» з держав, які були орієнтовані на Францію і Англію. Встановлений світовий порядок був направлений проти Радянської Росії, Німеччини та Китаю. Друга світова війна 1939 – 1945 рр. поховала Версальський мир. СРСР вийшов з війни військово-стратегічно і геополітично більш сильнішим, ніж був до війни. Вперше в своїй історії Радянський Союз створив навколо себе потужний геополітичний блок.

Ялтинсько-Потсдамська епоха розпочинається в 1945 році. Ця система визначила нові кордони, розташування нових геополітичних сил. По суті в Ялті (4 – 11 лютого 1945 р.) та Потсдамі (16 липня – 2 серпня 1945 р.) було констатовано, що світ з багатополюсного став біполярним: СРСР і його союзники, які уособлювали континентальну силу, протистояли США та їх союзникам, які представляли в більшості морську силу. Протиборство цих полюсів і визначило зміст Ялтинсько-Потсдамської геополітичної епохи. Її характерною рисою було те, що протистояння двох потужних блоків йшло на межі балансування між холодною і ядерною війнами. Ялтинсько-Потсдамський світовий порядок був зруйнований в 1989 – 1991 рр. з розпадом СРСР та світової системи соціалізму.

Біловезька (Маастрихтська або «після холодної війни») епоха характеризується появою нових держав: спочатку навколо СРСР – шляхом «оксамитових» і силових революцій, а потім і на теренах уже колишнього Радянського Союзу. Ще більше посилилися процеси, пов’язані із взаємозалежністю світу на всіх рівнях.
  1   2   3

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії)
Будз М. Д., Мартинюк В. О., Постоловський Р. М, Троян С. С. Комплексне країнознавство (основні поняття, категорії, країни, персоналії):...

Культура Нового часу
Тенденції культурного розвитку, започатковані епо­хою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні...

Екзаменаційні питання до державного іспиту з «Економічної теорії»
Виникнення та основні етапи розвитку економічної теорії, складові частини економічної науки

Законодавча база стосовно розвитку науки
Української культури. Розкрити її значення. З’ясувати, як сприяють закордонні вчені розвиткові незалежної думки України, які негативні...

Міжнародні системи
Основний зміст теми викладений у [5, 6]. Додатково студенти можуть скористатись інформацією, викладеною в навчальних посібниках [4,...

Наказ
Всеукраїнських учнівських олімпіад з навчальних предметів у 2016-2017 навчальному році та з метою пошуку, підтримки та розвитку талановитої...

Наказ
«Про затвердження графіка проведення ІІ етапу Всеукраїнських учнівських олімпіад з навчальних предметів у 2014-2015 н р.» та з метою...

План Культурологічні та історіософські напрями філософії ХХ ст. Релігійна...
На самому початку XX ст була видана книга німецького філо­софа та культуролога О. Шпенглера (1880 1936) "Занепад Євро­пи", під суттєвим...

1. інтелектуальна власність: поняття та її роль для розвитку економіки...
Розрізняють матеріальні І нематеріальні об'єкти власності. Матеріальні об'єкти, наприклад, автомобілі, будинки відчутні на дотик....

Розділ поняття про валеологію. Об'єкт, метод та методологічні основи, історія розвитку науки 4



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

f.lekciya.com.ua
Головна сторінка